Контрасти

[i]нотатки  натураліста[/i]

По  моїй  вулиці  чимало  шовковиці,  якою  ласують  голуби.  Але  гілля  в  шовковиць  таке,  що  голубам  не  всидіти  (а-ля  плакуча  верба),  тому  вони  гуляють  під  деревами  та  чекають,  коли  вітер  і  краще  пристосовані  птахи  натрусять  їм  смаколиків.  Тим  часом  серед  них  опиняється  кіт,  такий,  двокольоровий,  чорно-білий,  а  ця  палітра  ідеально  пасує,  аби  сховатися  серед  білих,  чорних  і  сірих  голубів.  Кіт  артистично  демонструє  стурбованість  долею  врожаю  шовковиці,  а  тим  часом  потроху  наближається  до  голубів,  чудово  «применяясь  к  местности»,  до  всіх  горбочків,  вигинів,  камінців  і  купин  трави.  Останні  сантиметри  до  здобичі  кіт  плазує,  сховавшись  за  бордюром,  з-за  якого  слідкує  за  птаством  кінчиком  вуха,  одним  вусом  і  ледь  помітним  краєм  одного  ока.  Картина  вражає  драматизмом  і  контрастом:  ситі,  спокійні  голуби  легковажно  тупцяють  туди  й  сюди,  а  кіт  випромінює  страшне  напруження,  кожен  його  рух  -  відвертий  замах  на  злочин,  зараз  це  машина  смерті,  яка  невідворотно  наближається  до  своєї  жертви  та  ось-ось  збере  страшний  врожай...

ГУР-ГУР-ГУР!  Оглушливо  заревів  двигун  трактора,  і  картина  розвалилася:  голуби  всі  разом  здійнялися  та  гайнули  десь  подалі,  а  кіт,  миттю  обм’яклий,  втратив  і  вбивчу  напруженість,  і  надію  на  здобич,  проводив  очима  голубів  і  подався  шукати  спокійнішого  місця  для  полювання.

А  за  кількадесят  метрів  від  шовковиці  росте  слива,  під  якою  я  спостерігав  ще  один  контраст,  але  цілковито  іншого  ґатунку.  Молодий,  чистенький,  грайливий,  стрибучий,  як  м’ячик,  наповнений  не  повітрям,  не  газом,  а  чистою  енергію,  кіт  полював  на  зелені  ще  сливки,  які  вітер  і  птахи  позбивали  з  дерева  долі.  Всі  його  рухи  були  яскраво  надмірні,  всі  його  наміри  очевидні,  –  кіт  грав  у  полювання,  а  отже,  він  відверто  «переигрывал».  Скрадався  до  сливки  так,  що  робився  особливо  помітним  і  випромінював  цілим  собою  сигнал:  ЦЕ  Я  ТАК  СКРАДАЮСЯ.  Тоді  наставала  черга  смертельного  кидка  -  і  кіт  стрибав  з  обраної  позиції  на  ту  нещасну,  приречену  сливку,  наче  кінь  через  бар’єр,  чотири  котячі  лапи  підкидали  тіло  в  повітря,  ніби  потужний  вибух.  І  -  ось  вона,  здобич!  Кігті  надійно  тримають  плід,  ікла  прохромлюють  плоть...  –  і  кіт,  мружачи  очі,  форкаючи,  трусячи  головою  («Тьху,  яка  гидота,  така  кислятина,  ну  хіба  ж  так  можна?!»)  –  прожогом  повертається  на  позицію  чатування,  де  все  починається  знову  та  повторюється  в  найменших  дрібницях:  надмірне,  підкреслене,  очевидне  скрадання,  вибухоподібний  кидок  і  неїстівна  здобич  у  кігтях…

Так  грають  всі  коти,  загалом  тварини,  так  бавляться  й  малі  люди,  але  одразу  після  спостереження  за  справжнім  полюванням  –  контраст  вражав.  Ось  вона,  принципова  різниця  між  грою,  «понарошку»,  та  життям.  Грає  завжди  має  усвідомлений  характер  («я  граю»),  а  ще  –  вона  є  безкорисливою.  Якщо,  звісно,  не  вважати  радість  і  насолоду  корисливим  мотивом.

липень  2019  року

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=841543
Рубрика: Лірика
дата надходження 11.07.2019
автор: Максим Тарасівський