Птахи полюбляють сидіти на барельєфах,
На кам’янистих кубках, на гіпсових сферах,
На пам’ятниках, на випуклих зі стін предметах.
Ми ж на кріслах, на поверхні пласкій,
Розглядати на фотографіях,
На картинах, на гладі озера, їх,
Головне, щоб в художній позі, і
Застигала сучасна класика.
А ще площина занавісок,
Що приховують площу вулиці,
На фасадах якої туляться,
До балконів каріатиди.
І немає нічого дивного,
Як завтра з газет дізнаємось,
Що піднялася з дна Атлантида,
За стовпами, - в статті скупаємось
Без об’ємного і без єдиного
Відчуття, щоб наповнити враження,
І любов зупинити картиною.
Та продовжити мить, наважившись
Ти в порожніх обіймах опинишся.
Можливо, найвірогідніше.
Небагато, нажаль, предметів тут,
Щоб душі стали шедеврами,
Щоб серце синдромом Стендаля,
Щоб в млості безсильній відверто
Долучитися до горельєфа,
Обнявши холодний об’єм;
(Я викреслив слово гарячий),
Бо під цим поетичним нефом,
Не станеться, щоб навзаєм,
А відбудеться – з меншим небом.
З вужчим і твердолобим,
Не Афіни, та вже Мікени,
Ти знатимеш. Ти розглядатимеш
Руїни: колони, дахи,
На світлинах, а там птахи –
Пригадають слова Авіцени,
З трактату його «…про любов».
І вже не зігнати зі сцени
Привитих міщанством. Гей, ти!
Розкажи нам про класики знову.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=841797
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 13.07.2019
автор: Володимир Каразуб