Диктує небо, а пильнує око...
і те, що сивина у бороді,
і біси – у ребро... і не тоді
цінуємо і вишнє, і високе,
що вилами писали по воді.
Утішені собою одинокі
юнони-феї, перуни-гуру...
У падаючу віримо зорю,
цитуємо і Пушкіна, і Блока,
а чуємо омріяну муру.
Осміяні і випиті ордою,
у каламар мокаємо перо...
і пишемо не кров’ю, а водою,
ачей - «ми не лукавили з тобою...»
як видавали на гора зеро.
Римуємо таке оригінальне
із кухні архаїчного меню,
що мимоволі уявляєш ню
особи, що виписує моралі,
аби усім підсунути свиню.
Немила публікує ахінею.
Нелюба оприлюднює любов.
Ніяка не хвилює казанов...
Єдина залишається тією
високою вечірньою зорею,
аби ночами закипала кров.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=843327
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 28.07.2019
автор: I.Teрен