Як часто в житті доводиться зустрічатися з цим словом - МЕЖА…
Межа байдужості, черствості, навіть жорстокості… Вже не буду багато говорити про межу бідності, у якій половина населення нашої країни. Боляче дивитися на стареньких людей, які ледве зводять кінці з кінцями, намагаючись своїми силами вирощувати хоч щось на земельних ділянках…
Самотній дідусь трудиться, сапаючи грядки. Ледве сам з допомогою ціпка ходить, та він надіється, бо як посадив, то обов’язково виросте. Там, біля дороги, бабуся крім огородніх овочів, насадила ще мальв і чорнобривців. Бо як же без квітів, без цієї краси? З ними можна поговорити одинокій людині, полюбуватися ними, відпочити душею…
Куди не поглянеш, всюди старше покоління… середнє також є, але мало… Молодше покоління тут буває, коли треба провідати когось, погуляти на природі, або вже допомогти зібрати вирощений урожай… А взагалі - то, філософія у молоді одна – навіщо горбатитись, якщо можна купити…
Все не купиш… Не купиш теплоти людських відносин, чуйності, любові, здоров’я… Без них на світі не знаю, чи хоч рОботи виживуть. Та й наша родюча земля позаростає бур'янами від такого відношення до неї. Коли і як ми перейшли оту межу, що так байдуже дивимось, як ростуть чагарники вище росту людини на наших родючих землях? Чагарники на землі можна повиривати, разом закотивши рукави..., а як вирвати той бур'ян, що насіявся в душі людини? Що робити з чагарниками людської душі?
Згадалося, як років п'ятнадцять назад приїхали дідусь з бабусею в обласний центр скаржитись на сусіда за межу. Перебиваючи один одного, розповіли, що сусід заліз у їх землю і межу переділив. Чи дійсно так було, чи ні, важко було їх зрозуміти, бо вислухавши одну сторону..., потрібно обов'язково вислухати другу. Спір йшов за декілька квадратних метрів землі… З їхньої бурхливої розповіді виходило, що винуватими були тут всі: нотаріус, який оформляв документи, судді, які розглядали цю справу. Вони приїхали з районного містечка за сотню кілометрів, а діду і бабусі десь років під вісімдесят було кожному.
Тоді випадковим свідком їхньої скарги була і я. І так, не по-собі, так якось боляче і прикро стало за них і за себе… Знову між сусідами перейдена МЕЖА... Межа довіри, взаєморозуміння, добросусідства...
Надворі тихі, сонячні осінні дні… Бабине літечко надворі… Подумалось, що напевне, більша частина людей у такому віці сидять десь у парку, чи у своєму садочку і радіють тихим сонячним дням, які так швидко минають… Чого ж не сидиться цим людям? Чи варто сперечатися з сусідами за тих пару квадратних метрів землі, коли самим уже скоро за МЕЖУ… Мені б діждатися пенсійного віку, знайшла б собі тихі і мирні клопоти… Так роздумувала я тоді…
Діждалася… Хоч турботи на пенсії не завжди бувають спокійними, але завжди нагадує про себе МЕЖА… МЕЖА добросусідства, поваги, взаєморозуміння, бо ніхто крім нас самих, навіть найвищі судові органи, не вирішить, як бути і жити у світі з цією МЕЖЕЮ…
МЕЖУ цю вже нікуди не передвигнеш, не заросте вона бур’яном, якщо закладена з любов’ю ще в ранньому віці…
В.Ф. - 17.07.2019
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=843543
Рубрика: Лірика
дата надходження 30.07.2019
автор: Веселенька Дачниця