Таких жалів, що й Господа не видно.
Біди такої - ні країв, ні дна!
І ждане диво не приходить, дивно...
По нервах б'є оця недовійна...
Втомились бідні, ті, що з роду, з віку
не чули куль, не відали смертей,
не хоронили в землю чоловіка,
сирітством пригортаючи дітей.
Бо їм "найтяжче", там - у ресторанах
чи під склепінням кльових заморІв.
Статистику обридлу із екранів
їм стерти конче треба до нулів.
Цілком затерти ці жалі й утрати,
біду чиюсь - чиясь, бо не своя.
І край межі присунути до хати,
де крайний хтось, лишень аби не я.
І хай зелене море, чорне, буре...
Яка різниця - лиш би все о'кей!
А потороча думку лихо дурить
і в дзеркалах чатує вже лакей.
Котрий не хоче ні ходи, ні руху,
ані думок, ані жалів, ні рвінь,
лише б лапша моталася на вуха
і хтось раз-по-раз шепотів: "амінь".
31.07.19 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=843761
Рубрика: Лірика
дата надходження 01.08.2019
автор: Леся Геник