Було це дуже давно, ще у XIII столітті. На териорії одного із прикарпатських хуторів жив чоловік, якого звали Іваном. Мав він великий плодовий сад, поле, де сіяв жито й гречку, вулики, в яких розводив бджіл. Жив небідно, щось сам споживав з того, що збирав, а щось і продавав. Якось серед ночі до Іванової хати ввірвалися грабіжники. Зв’язали вони руки господарю, забрали гроші, які він тримав у скрині, й усі найцінніші речі. Як спакували награбоване до великої торби, то облили помешкання бджоляра нафтою й вирішили спалити його, разом із господарем. Зрозумів Іван, що життя його висить на волосині та й почав благати грабіжників: «Змилуйтеся наді мною! Не хочу я таку важку смерть приймати– у вогні живцем горіти, від диму задихатись. Як не можете мене живим лишити, то хоч облегшіть смертні муки – киньте мене з гори в річку. А я вам за це дам образ святого Миколая, мальований грецьким художником. Він не звичайний! Як клякнути перед ним і щиро попросити про якусь важливу річ, то матимете її». «А де цей образ? Щось не видати його в хаті». «Він на горищі, в коробці під сіном». «А чого ти його там тримаєш?» «Якось про цей образ дізналися чужинці й захотіли його викрасти, тому я заховав його, а розпустив чутки, що продав». Поліз один із грабіжників на горище, знайшов образ. Почали радились зайди між собою (троє їх було), що робити із власником чудотворного образу, та й вирішили, що повинні уволити його прохання. Сіли вони на коней і чоловіка взяли зі собою – зі шнуром на руках і ногах, із кляпом у роті. На горі, що височіла над річкою, спинились. Той розбійник, який віз Івана, зняв його з коня, відніс на схил гори й кинув у воду – зв’язаним. А в другого торба в цей час засвітилась – та, в якій образ святого Миколая був й інші Іванові речі. «Що за чудо?» - подумав грабіжник. Витягнув він образ, і тут святий, який був намальований, ніби ожив: звів до середини брови, блимнув очима грізно. Злякався грабіжник, кинув образ у річку й торбу з грошима та сріблом-златом, шарпнув коня за вуздечку й помчав. За ним і друзі його-розбійники поскакали, які теж неабияк наполохались. Іван, летячи вниз, молився: «Святий Миколаю! Я тебе благаю, не дай впасти і пропасти, вирятуй мене, а я церкву тобі поставлю й про чудо твоє розповім людям». Ще й не встиг Іван доказати молитви, як мотузки з його рук та ніг спали, а сам він пірнув у воду. Та за мить виплив і побачив, що на хвилях річки, зовсім близько від нього, човен гойдаєтся, а з нього світло йде. Підплив, заліз чоловік до середини човна. А там ще одне чудо: на дні торба з його речами лежить, а на ній образ святого Миколая. Притулив до себе образ, розчулився, розплакався. «Дякую тобі, свят-отче», - мовив. І здалося Іванові, що святий Миколай усміхнувся й підморгнув йому. Повеселів бджоляр-садівник, взяв весла в руки, наліг на них. Плив човном, поки не стомився. А як геть обезсилів, склав весла, поклав на дно, ліг між ними, накривши груди образом, і задрімав. І приснилося Іванові, що він стоїть на березі річки, де росте багато дерев, а до нього зі сокирою в руках йде святий Миколай і ідходить ближче:
- Бери сей інструмент, чоловіче, стинай ним дерева, будуй житло. Вулики постав, сад посади, людей запроси до цієї місцини, яку нині сам Бог поблагословив, а я освятив, і не забудь про те, що ти мені пообіцяв.
- Про церкву?
- Так. Зведи її. І скажи людям, щоб молилися в ній, ростили віру в думках, любов у серцях і добро одне одному робили. Віра без любові та добрих діл мертва.
- Гаразд.
Тільки це промовив Іван, як святий зник, а він пробудився. Ранок поцілував Іванові очі. Сів чоловік, почав згадувати, що з ним трапилося вночі. Чудувався і тим, що відбувалося в яві, й тим, що у сні. Та недовго думав, взяв до рук весла й привів човен до берега. А на ньому і справді дерев – незлічено, так, як це було бачено ним у сні. Витягнув Іван плавзасіб на сушу. Взяв торбу й образ до рук. «Що далі робити? Куди йти? Як бути? - роздумував. - Можна було б дім тут будувати, та де сокиру взяти?» Тільки про це помислив, як щось гепнуло позад нього. Оглянувся, а це те, що йому й потрібно – топірець-молодець, заточений кінець. Помолився Іван, подякував Богу, Миколаю і взявся до діла. Весь день сокира, як зачарована, працювала в руках чоловіка. До вечора ділянку собі вичистив – сім метрів на сім, змайстрував сякий-такий курінь на ній. «На перших порах вистачить», - вирішив і враз відчув, що дуже голоднів. Та знайшов кущ малини неподалік місця, де розмістився, втішився, обірвав її, наївся й ліг спати.
Отак щодня звідтоді, як опинився в необжитому місці, зранку до вечора працював, у лісі їжу собі шукав – гриби, ягоди, дикий мед, горішки. Й невдовзі поставив справжню хату; ліжко, стіл змайстрував і вулики. Човном почав їздити, знайшов місця, де проживали люди. Щось їм виготовлене з дерева продавав, а гроші складав. За них згодом коня купив, зерно, город зорав, жито посіяв. Хліб свій під осінь мав.
Вдалося йому до краю, де оселився, людей приманити. У сорок літ Іван одружився – на Марушці біловолосій. Вона йому дітей народила – трійко: Романа, Степана й Горпину. Радів! Дуже! Почав жити ще краще, як жив на хуторі. В тутешніх лісах було багато грибів, ягід, водилася різна дичина. В річці – плюскалася риба – велика й мала. Багатим був край і красивим: річка-стрічка, ліс та гори, і пташиний спів довкола, розмаїття квітів влітку, бджіл гудіння серед них.
Тому й люди, які приїжджали до цієї місцини на запрошення Івана човнами, а згодом і кіньми, як дорогу громадою проклали, з радістю залишалися в ній. Село, яке виросло, назвали Стинавою. На землі, що знаходилася трохи нижче від їхньої, де росло багато дерев, теж потрохи оселялися люди. Вони стинали дерева й будували хати, садили сади, копали городи. Щоб чужинці не плутали місцевості, що знаходилися поряд, те село, де першим оселився Іван, назвали Верхньою Стинавою, а те, що з’явилося пізніше, нижче від ного, Нижньою. Церкву чоловік-бджоляр, як і обіцяв, поставив. На її будівництві працювали й мешканці Верхньої Стинави, й Нижньої. Образ святого Миколая, мальований грецьким художником, Іван віддав до церкви. Коли її освятили священники, Іван мав сон, в якому знову побачив свого улюбленого святого. Той якийсь час стояв у ризах посеред церкви, мовчав, дивився на Івана й мило усміхався йому. А тоді промовив таке:
- Ти все зробив добре, чоловіче. Я оберігатиму тебе, твою родину, місцину, де ти оселився, людей, яких привабив. Також благословлю на добро кожного, хто ступить на цю благодатну землю, помолиться в цьому храмі святому, та лише при одній умові, якщо він зрозуміє, прийме серцем те, що в світі нічого важливішого, ніж віра, любов і діла, оперті на них, немає.
Попросили написати казку на цю тему. Хай Бог благословить її, хай живе і служить для добра.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844205
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.08.2019
автор: Крилата (Любов Пікас)