Коло вузької стежки серед поля
Самотнє дерево сто літ росте,
Бо випала така йому вже доля,
І чимось так нагадує мене...
Ніщо рости йому не заважає,
Стоїть, а вітер листям шелестить,
Завжди води і сонця вистачає,
Щодня собі із вітром гомонить.
І в літні дні жаркі підходять люди,
Щоб в затінку сховатися собі,
А в дощ вони збігаються зівсюди,
Бо тільки так залишаться сухі.
В гілках його птахи повили гнізда,
В корінні вирита якась нора,
І для скількох вже стало домом - хтозна,
Не всохло ще - то значить не пора.
Стоїть одне і всім воно потрібне,
А серед лісу так би не було,
Там між таких самих йому подібних,
Ніким би не поміченим росло.
А значить тут йому рости судилось...
От чимось так нагадує мене -
В самотності воно тут народилось,
В самотності воно тут і помре.
10.08.19
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844644
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.08.2019
автор: grotath