Ми не знаємо облич своїх поетів.
Ми знеславили ікони їх облич.
"Ето кто?", "кто рядом с нім?" "кто тє?", "кто еті?".
Ну а в школах нам ще й зверху "помогли".
Це відрадно – раптом ще комусь цікаво.
Нині важко звоювати інтерес.
Піднапружтесь, хто успішно в Лету канув,
щоб нащадки розпізнали ваш "торець".
Та й кому здалися ветхі небилиці,
вже давно побиті шашіллю століть?
Ми не знаємо поетів наших лиця.
І тому наш віз і нині там стоїть –
в братній, виритій могилі хрестоматій
де не бачили пожухлі сторінки
їхні лики, що роз'ятрюють стигмати.
Світ – базарно-інстраграмно-гомінкий.
Світ сьогоднішній – гармидерно-фейсбучний.
Хто – письменники? Хто – фріки? "Ху із ху"?
Тут не модно башковитим бути учнем.
Ми голівоньками грузнемо в піску.
Байдужісінько: розстріляні? померли?
А сучасники – посходили на пси.
Чи наїлися отруйної омели.
Ну а той, хто не зійшов – успішний псих.
Хтось "не здавсь" – його проковтує столиця.
Хтось у темряві провінцій загубивсь.
Ми не знаємо поетів наших лиця.
Втім, нема для них жорстокіших убивць.
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=845014
Рубрика: Лірика
дата надходження 14.08.2019
автор: Олександр Обрій