[i]Хоч вірш написано від першої особи,
кожен читач має примірити написане
до себе... Адже [b]сві[/b]тло у [b]сві[/b]ті за[b]сві[/b]чують
ті, хто конче хоче це робити, а саме: діти
Бога, а гасять його - служителі Князя Пітьми.
То ж несімо Світло, Прометеї!..[/i]
[youtube]https://youtu.be/Uhw7L5cPvfs
[/youtube]
[i][color="#570a8a"][b]Коли я відійду, хай буде свято –
не хочу, щоб журився хтось колись…
Кайдани з серця, вірю, буде знято,
й злетить мій дух у безтілесну вись.
Коли я відійду – світ стане вище…
це й зрозуміло: в тім життя прогрес.
Хоч то не апогей, не розвиткове днище –
банальний трансформації процес.
Коли я відійду – постануть інші
й продовжать те, що я колись почав…
О, скільки мрій вони розбудять в тиші!
О, скільки дум впаде в живий ручай!
Коли я відійду, не згасне сонце
й планет цнотливих не унишкне рух,
але мій поступ був потрібен конче,
щоб правду донести до людських вух…
І як не жаль, що вкупі перестануть
душа і тіло час верстати свій,
у небі все ж так вишколено й стало
ряди шикує духу ревний стрій!
Нехай існує світу неперервність,
що ллється із космічної імли.
Шануймо ж ми, живучи, власну ревність,
леліймо мир і щастя на Землі.[/b]
[/color]
19.08.2019 [/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=845579
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.08.2019
автор: Олекса Удайко