[i]« А годы летят, наши годы как птицы летят
И некогда нам оглянуться назад» [/i]
Є. Долматовський
І
Полетіли у вирій бусли
і жура до оселі вертає.
А у нас іще – ка_ні_ку_ли:
я не чую, – [i]немає коли,[/i]
а у тебе мене вже немає.
А життя як отой водопад
доливає літа по десятку,
випиває за тебе, на згадку,
і за мене, за хори наяд,
що лунають із ночі до ранку,
і за мій потолочений сад.
ІІ
Що було, на нове не міняю.
У минуле усе потекло
і не меркне ідилія раю
як весною квітуче зело.
Пригадаю роки ейфорії,
заясніє пора золота,
і мені усміхнуться уста
не одної моєї надії.
Аріадна снує житія
і не відпочиває природа.
На любов не міняється мода.
Не міняюсь напевне і я:
то щороку – єдина й моя,
то навіки – остання пригода.
ІІІ
І донині усі при мені,
наче сяючі зорі урочі,
заглядаємо очі у очі,
коротаючи ночі і дні.
А вони як отой зорепад,
що сіяє і сіється доти,
поки є ще... дай, Боже, не сота.
Зависає у небо десант.
І немає дороги назад,
і летіти униз неохота.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848382
Рубрика: Лірика
дата надходження 16.09.2019
автор: I.Teрен