Із приходом осені я кожного холодного ранку прокидаюся дещо спантеличеною. Я перекидаюся на лівий бік (адже змалечку звикла спати на правому) і спросоння намагаюся знайти Тебе рукою. Мені хотілося б притулитися до Тебе і зігрітися, а не шукати плед і кутатися в нього знову й знову. Я хотіла б заварити дві чашки кави, а не одну, самотню. Якби Ти був поруч, то я не дивилася б пустими очима у вікно, не рахувала би, скільки повз наш будинок пройшло людей і скільки разів спіткнувся той паркувальник, який так старанно заробляє гроші. Я не ходила би кругами по кімнаті, шукаючи, де цього разу я поклала свої окуляри. Хммм… Адже кожного разу знаходиш їх мені саме Ти. А ще, якби Ти був поруч, я би не гадала, що цього разу приготувати на обід, бо з Тобою завжди все відомо. Певно, якби я не була сама, я би не прочитала дюжину книг і не передивилася сотні фільмів. Ба більше, я би не закінчила вишивати картинку на майбутню Нашу кухню і не домалювала би ті картини, які мають прикрасити стіни Нашого житла. Дивна річ — самотність. Хтось скаже, що люди самотні тоді, коли вони не мають з ким поділити свої переживання, не знають у кого попросити допомоги, або ж до кого спонтанно прийти ввечері з вином та виноградом. Інші гадають, що люди самотні тоді, коли вони мають у серванті лише одну чашку, одну вилку і ложку, одну тарілку та один бокал. Чомусь усі асоціюють самотність із повною відсутністю людей у чиємусь житті. Проте я гадаю, що це не так. Я самотня лише тоді, коли я говорю до стін, до картин і до телефона, у якому Твої фото. Але із першим звуком провернення ключа у замковій шпарині ця всіма недолюблена пані Самотність швидко зникає. Дім наповнюється іншим повітрям, іншими звуками, іншою атмосферою і іншою мною. Із Твоїм приходом усе стає рідним і таким необхідним. І цього разу (хоч і не кави) я заварюю дві чашки, а не одну. Тепер я не боюся всміхатися, жартувати, говорити безліч дурниць і розумних речей, адже я знаю, що їх чують не лише кутки, квіти і меблі, їх чуєш Ти. Ми багато говоримо, перш ніж знову лягаємо. Перш ніж вимикаємо світло, Ми знімаємо із себе терпкість прожитого дня і кислоту, впитану від міста. Ти знову лягаєш ліворуч від мене і повертаєшся спиною, бо так Тобі простіше заснути. Я обіймаю твою широку спину і також від вертаюсь від Тебе, бо так я звикла з дитинства. Я крізь сон відчуваю Твоє дихання і Твої рухи. Я відчуваю, коли Твоя рука торкається мого тіла. Але я продовжую спати, щоб зранку знову прокинутись самотньою…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848445
Рубрика: Лірика
дата надходження 17.09.2019
автор: Yuliia Opanasiuk-Borovska