💔💔💔
Я так кохав її, так навіть не можливо,
Погляд, чорні вії, підіймались так ліниво.
Мене спиняло те, що я далеко, відстань,
Для неї це пусте, не боялась тих чекань.
Все було проти, не міг тоді я з нею бути,
А вона, пам'ятаю хотіла голос мій почути.
Я права не мав, та шалено ревнував її,
Хоч і знав: лиш про мене всі її думки нічні.
Майже не знав її тіла, але чомусь воно рідне,
А вона тоді хотіла, щоб лиш це було, одне.
Ті юнацькі ночі досі в серці тихо бережу,
Її заплакані очі, я стою волосся глажду.
Час йде, все життя міняє, не зміг без неї,
Я повертаюсь, не розуміє поведінки моєї.
Я ніби роки й не помітив, кохання те ж,
Вона обіймає, посміхається, але все ж.
Розумію крізь роки, як вона чекала, досі сама,
Її поцілунок, і слова, що це все дарма.
Я досі собі не пробачив. Стою тоді, плачу,
Холодна, в білій сукні не в тих обставинах бачу.
Мій егоїзм, плани, цілі, якісь там спроби,
Моя єдина підтримка померла від хвороби.
Розумію, для хорошо життя не зробив лиш те:
Не вберіг, відпустив єдине, кохання одне.
Мене б чекала дружина, бігали наші діти,
Дарував би їй, а не в могилу ставив квіти.
Не знаю, розумієте чи ні, що хочу сказати,
Не потрібно все життя чогось або когось чекати.
Боятись, когось слухати, мовчати, просто сидіти,
Ти ж можеш сам керувати і щасливо жити.
Проїде автобус, не біда, далі буде ще.
Пам'ятай: пройде життя, а воно ж одне!
－Катрін.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=849407
Рубрика: Лірика
дата надходження 26.09.2019
автор: Катрін Гарай