#ботидавно

Мої  руки  і  ноги  вкотре  за  цей  вечір  холодні.  Не  тому,  що  мила  посуд  у  крижаній  воді,  не  тому,  що  на  дворі  панує  Осінь  чи  не  ввімкнули  опалення  в  нашій  багатоповерхівці.  Вони  змерзли,  бо  ти  давно  їх  не  пригортав  до  своїх  грудей.  

Моєю  спиною  біжать  холодні  мурахи  і  якось  дивно  після  них  я  вкриваюсь  прошарком  «інею-криги».  Причина  тому  не  крики  сусідів  за  стінами,  не  страхітливе  щось  по  ТБ  і  навіть  не  застуда.  Дивина  відбувається  зі  мною,  бо  ти  давно  мене  не  обіймав.  

Мої  губи  потріскалися,  почали  сіріти  й  стали  неприємними  самій  мені.  Я  згризаю  легенько  засохлу  шкіру  і  на  тих  місцях  мимоволі  червоніє.  І  все  не  через  мої  прогулянки  вітряним  парком,  не  через  мою  забудькуватість  пити  воду  і  не  через  те,  що  я  їх  попекла  гірким  перцем,  коли  невдало  приготувала  вечерю.  Мої  губи  стали  такими,  адже  ти  давно  їх  не  цілував.  

Моє  волосся  потускнішало,  поступово  випадає  і  вже  не  таке  кучеряве,  як  ти  любиш.  І  цього  разу  я  не  промазала  з  вибором  шампуні/маски,  не  попалила  вирівнювачем  (бо  ж  ти  забороняєш  ним  користуватись)  і  навінь  не  авітаміноз  вбиває  волосяні  цибулини.  Ти  просто  давно  не  заплітав  моїх  кучерів  і  не  казав,  наскільки  приємно  вони  пахнуть.  

Моя  шкіра  стала  лущитись,  набула  синюватого  відтінку  й  вкрилася  легкою  сіточкою  із  вен.  І  я  не  виню  в  цьому  відсутність  моря  у  моєму  житті  (на  нього  я  вже  не  дивилась  7  років),  не  кажу,  що  десь  промерзла  чи  то  пішла  алергічна  реакція  на  новий  давно  забутий  крем,  який  колись  купила  по  акції.  У  цьому  винен  ти,  бо  давно  не  проводив  по  мені  пальцями.  

У  моїй  голові  перевертається  мільйон  думок.  Не  тому,  що  мені  немає  чим  зайнятись,  не  через  мою  творчу  й  дурнувату  натуру  і  не  виною  цьому  ще  одна  недочитано-перечитана  книга.  Усе  тому,  що  ти  зранку  пішов.  
•  
Але  ввечері  ти  повернувся.  Усміхнений,  з  трояндою  в  руках.  Ти  так  солодко  в  волосся  моє  носом  ткнувся,  обійняв,  поцілував,  пальцями  провів,  поклав  мої  долоні  на  свої  груди  і  змінив  мене.  Із  сірої,  змоклої  від  осіннього  моросіння,  пригніченої  на  усміхнену,  сповнену  сил  і  натхнення,  любові,  турботи  й  поезії.  
•  
Аби  довше  пам‘ятати  цю  мить  я  лягаю  поряд  з  тобою,  скручуюсь  калачиком  і  гріюсь.  (Напевно,  колись  ти  добре  нагрішив,  бо  ж  тепер  постійно  віддаєш  тепло  моєму  зимному  тілу).  І  під  спокійне  дихання  твоє  я  засинаю.
•  
Зранку  я  не  одразу  розумію,  яка  ж  я.  Бо  я  ще  із  заплющеними  очима,  під  нашою  ковдрою,  на  твоєму  місці.  
27.09.2019

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=849614
Рубрика: Лірика
дата надходження 28.09.2019
автор: Yuliia Opanasiuk-Borovska