Дівчинко із очима,
як скло, вологими,
ти вже й забула,
як пахнуть осінні рими…
Світ тебе ловить,
обмотуючи дорогами,
наче бинтами
стерильними і тугими.
Можна цей день узяти
і залпом випити,
але від цього солодше
тобі не стане.
Цей сивоокий дощ,
наче пес не при́п’ятий,
пробує зализати
торішні рани.
Треться у шию
носом вологим,
леститься,
прагне твого тепла
наковтатись вволю.
Вся ця хандра осіння –
маленька дещиця
з того, що перепасти
могло б на долю.
Можна втекти від світу,
замкнутись в коконі,
випасти непомітно
із цих реалій.
Хай собі дні,
мов коні переполохані,
мчать попри тебе стрімко
все далі й далі.
Можна весни чекати,
немов пробудження,
книгу перегорнути,
не прочитавши…
Та повернути втрачене
вже не здужаєш,
кане у Лету
осінь твоя
назавше.
Тож пропусти цю тугу
крізь себе хвилею,
виплачешся –
і стане тобі світліше!..
Там, де душа, мов птаха,
впаде безсилою –
вибухни
ві́ршем.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=850285
Рубрика: Лірика
дата надходження 04.10.2019
автор: Наталя Данилюк