Я б тебе запитала про те, де ти живеш,
Але кажуть, що вітер не знає людської мови,
Кажуть, що він літає, не знаючи меж,
Проте, як на мене, він все розуміє чудово!
Поки зорі палали непевно і норовливо,
Він мені говорив про шалене покликання ночі,
Він мене омивав теплою літньою зливою
І слова шепотів на вухо такі пророчі.
А відлуння кричало, що я божевільна потвора,
Що лякаю усіх навкруги і боюся всього сама,
Що не правильна, а значить душевно хвора
А я, любий вітре, навіть, ще й не жила.
Хтось повторював вкотре, що вітер - звичайна стихія,
І що вірити в казку не можеш до скону ти,
Що доросла давно, що пора відцуратись від мрії,
Що пора приземлитись, як всі по житті плисти.
А я знаю, що вітер завжди розмовляє піснями,
І червоним рум'янцем на щоках залишає сліди,
І закоханий в світ цей до болю і до нестями,
А у нього закохані всі потаємні світи.
І допоки літаєш, у волосся вплітаєш розраду,
Зупиняєшся тихо на осіннім смарагдовім тлі,
Я тебе зустрічативу, вітре, спокійно і радо,
Відпускаючи в небо перші живі вогні.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=852739
Рубрика: Лірика
дата надходження 26.10.2019
автор: Анна Януш