Йому вже – сорок два! І він – не лох.
Слугу не очорнити більше вам!
В почесний президентський каталог
ввірвався і надряпав там: "Вован".
Світанки починаючи з лате,
з призначення пашкових і сивох,
довів своїм візитом в Золоте:
"Йому вже сорок два. Тож він – не лох!"
Його самооцінка – не низька.
Не треба ні подачок, ні порад.
Він їде знов розводити війська.
А ще – народ. Точніше – "лохторат".
Не треба від військових цих команд.
Не здібний просто він до помилок!
Вчетверте "відкосивши" військкомат,
дав знати українцям: він – не лох.
Дав знати добровольцям: все, абзац.
На базу – зброю. Хлопців – по домах.
Стрільба відзолотіла. Далі – зась!
Він – профі. Тож хвилюєтесь дарма.
Він з путіним домовиться на раз.
Та хоч би й з чортом лисим. Аж бігом.
Стріляти – це ж, погодьтеся, маразм.
Стріляти – це заскок, "галімий гон".
Народ Донбасу хоче нас і мир.
Дві пенсії від урядів обох.
І зрадою, й вугіллям нас кормив.
Отож прийміть назад – бо він не лох.
А Вовік, тільки вчувши щось не те,
приїде й увіб'є новий кілок,
від воїнів звільнивши Золоте, –
як всякий сорокадвохрічний лох.
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853452
Рубрика: Лірика
дата надходження 02.11.2019
автор: Олександр Обрій