Таке трапляється нечасто, щоб уперше статися у сорок п’ять. "Пощастило". Удень я про це не згадую. Ночами трохи тривожить, тягне і скімлить, але майже непомітно. І я досить доросла дівчинка, щоб вчинити правильно і обрати людину не з вулиці. – Ну… Не хвилюйтесь. Давайте знайомитися ближче. – Теплі руки торкнулися моєї щоки. Довіритись? А хіба є варіанти? Так. Ще не пізно розвернутися й піти світ за очі. Але це несерйозно. Настав час, коли комусь треба довіритись. Нехай буде оцей приємний чоловік середнього віку з синіми прискіпливими очима, яких ледь торкнулися зморшки усмішки. Його міцна статура приховує зайвих десяток кілограмів, чесний погляд, упевнений і лагідний голос. Синій колір сорочки мені подобається. Цигарками не пахне. Мені підходить. Тиха музика й тепле освітлення мають налаштовувати на спокій. Але який тут спокій? Я не встигла самими очима кивнути на знак згоди, як маленька голочка ввійшла у м’яку тканину. Тілом розлилася айвова терпкість. Серце забилося трохи частіше, руки затремтіли, але він сказав: «Тшшшш…», – і я погодилася, зосередивши рештки свідомості на музиці в коридорі.
Незнайоме тепло обігріває обличчя. Спорадично насвистує і дзижчить маленька мушка. Його руки спокійно оминають мої губи і розтягують тканини. Щось тверде розпирає з середини і стискає мої рухи. Неприємно до тріску піску на зубах пахне обсмаженою куркою. Стиха чвакотить і муркотить щось чуже поруч. Він змінює позицію, ніжно пересуваючи свій інструмент. Рівномірно, аж наче похропуючи, дихає він із примовляннями: «Ага, тут добре. Зараз тут, ще отак, трохи. Нормально? Ага, ага…» Як акуратно він підправляє і удосконалює те, що задумав. А мені лишається розслабитися і не заважати… можна було ще отримати задоволення за годину й сорок хвилин. – А знаєте? Була в мене одна така. Я закінчив, а вона лежить із відвислою щелепою і слова сказати не може, лише сльози по щоках котяться. – І що ви зробили? – Ну як що? Відвіз її машиною на Підвисоцького. А там, щоб вправити щелепу, їй і другу вивихнули. Півгодини мурижились. – Це ви мені розказуєте, щоб я вам більше довіряла? – Та нє. Ну всяке буває. Ну не лишу ж я її. Привіз назад, довів до ума, п’ять годин ми з нею витратили. – Мабуть, тепер вам смішно. – Та таке ж. Ну… З вас 2320 гривень. Я подивилася в дзеркало. Дві пломби зовсім не відрізнялися від природнього кольору моїх білих зубів, гарнюні такі...
©Світлана Ткаченко
(8.11.2019)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854047
Рубрика: Лірика
дата надходження 08.11.2019
автор: Світлана Ткаченко