Баба Ониська жила край села. Її біла хата проблискувала з дороги крізь стару крислату грушу. З-понад розлогих кущів бузку та чорної горобини виднівся ґанок та маленьке віконце. Старенька так багато дивилася крізь те вікно, що, здавалось, її сині очі вигоріли разом із підвіконням. І хоч у тих очах вже давно вицвіла синь, а в кутиках постійно стояла напівсуха сльоза, очі баби Ониськи завжди усміхалися при зустрічі з людьми.
Та й віталася вона з кожним, мов то був особливий гість чи довгоочікувана людина в її житті. Отак-от на звичне «добридень» почуєш услід і «доброго здоровля», і «хай тобі Бог помагає», і «доброї дороги, дитино» - і все це так невимушено та з теплом, що диви й повіриш у те благословення більше, аніж у свої сили.
Щовечора влітку, коли сонце закочувалося далеко за річку і бризкало звідтіля рожевим промінням, виходила баба до воріт стрічати з паші свою корову. Сідала на низеньку, ніби врослу в землю, лавку й чекала на свою годувальницю. Баба Ониська любила чекати. У тому чеканні минало її осмислене сутінкове життя, що разом із сонцем котилося за далекі ліси. Протре хустинкою найстигліше яблуко та й простягне тобі:
- Бери, дитино, таких яблук ніде не скуштуєш. То ще мій батько приніс саджанець яблуні від Пілсудського, як ходив за бомагами до пана.
Вдихнеш аромат випещеного сонцем та викупаного дощем яблука, відкусиш шматок - і насолоджуєшся солодким та особливим смаком соковитця. А в старенької аж рожеве проміння від вечірнього сонця в зіницях почне загравати – тішиться, що хрумкотиш яблуком. І все стає таким же соковитим, теплим та справжнім: і сіруватий вечір, і запилений обіч дороги ожинник, і бузько на стовпі… А баба Ониська говорить і говорить… А ти слухаєш і вже бачиш перед собою бабиного батька, який довгих два тижні перебував в дорозі до пана, відчуваєш радість від принесеного «докУмента про володіння землею», спостерігаєш, як він саджає з Ониською молоду яблуньку. Потім уявляєш «манисто», про яке мріяла ще молодою баба, і на душі стає затишно та безпечно.
Схилиш отак голову на бабине плече і … біжиш із тим «документом» по селу, сповіщаючи: «Ось дивіться, це Ониськи батько домігся вам такої благодаті. Володарюйте землею!» Потім біжиш до крамниці, купуєш найгарніше намисто в три разки і стрімголов до юної Ониськи : «Ага, не чекала? Бери! Це тобі за яблука, якими ти причастиш мою душу через роки й віки, сповниш моє життя справжнім набутком, зігрієш мене своєю розмовою…»
- А ось і моя Рябенька, - перериває мою уяву баба Ониська, простягаючи жовтобоке яблуко корівці. І поки та ласує, баба гладить улюбленицю зашкарублими скривленими пальцями по м'якій білій шиї. І стільки ніжності в тих спрацьованих зморшкуватих руках, стільки тепла та любові. Рябенька також це відчуває і від насолоди витягує шию, смакуючи бабусиним гостинцем.
Останнє проміння ховається за сіро-голубою (як бабині очі) паволокою неба, кутаються у вечірні сутінки кущі, а з бабиної хати темними вікнами глипає самота.
А ти вертаєшся додому вже інакшою. Ніби баба розкрила тобі якусь важливу таємницю, ніби до того ти не знала ні про сонце, ні про любов, ні про красу.
І несеш цю таємницю в жовтобокому яблуці все своє життя.
Яблуці, якого ніде «не скуштуєш»…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854176
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.11.2019
автор: Олена Жежук