Я йшла молодим лісом, вдихала запах прілого листя, хвої і моху. Мрячив дощ та на душі було тепло, бо я ступала поміж дерев посаджених моїми дитячими руками. Саме так, дитячими. Мені тоді було років дванадцять, не більше, коли я зі своїм двоє рідним братом Сашком на пару садили молоді саджанці сосен та беріз. Чому ми? Вочевидь, це мали робити наші батьки та вони поміркували, що діти також зможуть впоратись із таким фізичним навантаженням і були праві, бо ми це робили із задоволенням для себе.
І, от, мій ліс зустрів мене приязно та щедро обдарував осінніми грибами. Правда, білі майже не траплялись, все більше полячки, якими я поступово й заповнила свою корзинку. Та парочку білих грибів я таки знайшла і, що дивне, вони настільки мали білі шапки, що я здалеку прийняла їх за поганки, котрі потрапляли на очі доволі часто.
Із лісу я поверталась додому втомлена та у піднесеному настрої, бо ліс несе у собі цілющу енергію спокою, упорядковує думки та додає наснаги до життя.
11.11.19
світлина автора: Валентина Ланевич
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854365
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.11.2019
автор: Валентина Ланевич