Голод гадюкою заповзав до ледь дихаючого тіла. І тіло – не тіло, а так – кістки та шкіра.
Тієї пори мені виповнилося сім. Павлуші було два з невеличким хвостиком, а Лексійчик майже і не жив.
Потішне маля з розумними очима. Здавалося, він був тямущим від перших днів свого народження. Дитинча зайвого разу не стривожило плачем ані татка, ані неньку, ані нас з Павлушою. Мабуть він не хотів бути клопотом для виснажених голодом батьків. Хоча і сам охляв, але того не розумів, бо кращого життя не знав.
Пішов хлопчик від нас в інші світи скоро, тихо і непомітно. Мати думали, що її яснооке маля спить, а спить – неодмінно набирається здоров’я та сили. Та спав Лексійчик вічним сном.
Нині наша хата не здавалася мені такою гарною та затишною, як раніше. ЇЇ розхристана душа все не могла зігрітися на протязі. Невідоме майбутнє руйнувало понівечене, сплюндроване минуле. І в душу, і до тіла, і крізь шибки, і без дозволу в двері проникав мертвий холод.
Ми з братиком днями не злазили з теплої печі. Гукнуть мати: «Парасю, Павлику, на поміч!» – злізаємо, а не кличуть, то гріємося-тулимося, а носа не показуємо.
Визираємо, коли у сінях зачуємо чийсь голос. Однак таке дуже рідко траплялося. Люди боялися заходить до осель, боялися бути з’їденими. А були й такі у нашому селі люди-нелюди, люди-людожери.
Поповзли чутки про те, що у сусідньому Духовому живеться дещо краще. Пошкрябався люд за порятунком на гору до лісу. Ідуть-ідуть, а доходять не всі. Хто переступить поріг Старосвідчених, так гукали їх по-вуличному, що жили на нашому кутку – туди вгору, той, як крізь землю провалиться. А як зайшли до їхньої хати люди з органів так шість людських голів у скрині і нарахували. Параска – господиня шась із хати, а міліцейський собака її хвать за сорочку – і не втекла. Мала намір стрибнути в колодязь, та не встигла.
Навідувала нас баба Варка. Вона була нам із далекої рідні. Своїх дітей не мала, до нас тулилася. І ми її не цуралися. Щоразу з плітками приносила те, що можна до рота вкинути: ще по осені пригощала шматочком крейди, а взиму і калинові гілочки за свято.
– Ось вас свіжою новиною почастую – промовляла баба Варка до неньки. – Днями глухий Тиміш у Лубнах на базарі вдало спродався. Якогось приблудного кота за кроля видав і грошики за нього порахував.
– Чула-чула про подвиги Тимоша. Да які там гроші! На черствий окраєць ледь вистачило.
– А у сусіда Василя всі родичі сконали.
– Да Ви що?
– Знаю, що кажу, дитино, знаю! Якось вони пронюхали, що Третяки зарізали свою теличку-доходягу і вирішили поживитися на тому багатстві. Вночі підкопалися в хату з глухої стіни, весь поживок винесли. Лишили роги та копитця. Ох, накликали вони на себе Божої кари! І людей нечувано зобидили, бо у них самих діток двоє, да й старі ще біля них живуть. Так от варять, смажать, а пахощі все село огортають. Понаїдалися, а на ранок сім душ переставилося, – торохтіла баба невгаваючи. – Не брешу, Уляно. Їй-бо, не брешу! Сам Василь мені вчора повідав.
–А які тільки добрі люди з виду були…
– До чого цей клятий голод людей не приневолить – зненацька озвався тато, який рідко втручався в бабські розмови. Він більше полюбляв слухати, ніж говорити.
Так всю зиму і лікував нас від різної хворі той калиновий диво-напій. Пили і тужили за своїм минулим: топили сльози у кружках гарячого питва, топили минуле в окропі самотужки, аж язики обпікали, бо жадали невиліковно-зранені душі вилікувати, зцілити.
Нарешті завесніло. Безкінечні зимові холоди неохоче, але відступали.
Голоснішими ставали цвірінькання горобців.
«Вижили! – подумалося маленькій мені, забачивши пташок на ламаному калиновім гілляччі».
– І ми вижили! Не всі… – мовила я до цвіркунів.
Сніг струмками побіг через городи вздовж доріг за вигін ген-ген вниз, туди, де щороку розливався наш Удай.
Ось вже два тижні, як крига на річні поплила за течією.
Відтепер діставатися сусіднього села, що на протилежному березі, стало набагато складніше.
Недомученики і недоправедники, щоб по водах ходити, як те робив Господь. Лише вплав.
Не пустили мати татка по воді, та по бурхливій, на човнику до того бережка. Забоялися, що згине.
– Схоронити не зумієш, – промовляла неня – бо земля ще камінь, не вдовбеш. А й себе загубиш, як то баба Зінька Виповська минулої весни на бистрих водах. Не впоралася з веслуванням і пішла на дно. Да хіба тільки вона?..
Таточко тими днями зробився чорнішим від землі святої. Його серце роз’їдала власна неміч, а тіло – безсилля. Голова йому йшла обертом, коли уявляв бездиханноскамянілі, почорнілі, непогребені тіла своїх отця і матері.
А тим часом сонечко дотягувалося все вище та вище вгору, розправляючи тепле проміння донизу. Здавалося, воно забажало власноруч зігріти все живе і дихаюче на цьому кутку світу.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=855688
Рубрика: Лірика
дата надходження 23.11.2019
автор: Оксана Пісня