Напевне, кожен знає імена,
Що вписані у пам’ять, які серце гріють.
Це перша добра вчителька моя,
А в когось і остання – на добро надія.
Ці імена не гаснуть з часом,
Хоч тисячі людей із пам’яті зітруться.
Вони заклали в нас оту живильну силу,
Що не дає нам у житті спіткнуться.
Вони дали нам знати, що ми – Люди,
І що дивитись треба не в калюжу,
Бо що загублено у віці молодому,
Того вже, як не бийсь, не надолужиш.
А друга вчителька навчила мати гідність.
Моя старенька місіс Безкористя!
Чи ще жива вона? Бо роки-роки
Міняють колір, мов дерева листя.
Тому, не можу серцем я збагнути,
Сприйняти і відчути, як належне,
Що вчитель може руку непорядну потиснути,
І що оцінка від грошей і настрою залежить.
Боюсь зустрітися з людиною такою,
І подивитися в її нещирі очі,
Яка чужою скористається бідою,
Без сорому візьме останні гроші.
І діти ж як! Не муляє сумління?
І як вони згадають вчителя такого?
Не проростуть знання, а упадуть камінням,
Цвілим зерном не зійдуть вже ніколи.
Шкода Вкраїну й соромно водночас,
Що мало боремось з проказою цією.
Допоможи нам, Господи і покарай нас,
Щоб чисті стали ми перед десницею Твоєю!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=856688
Рубрика: Лірика
дата надходження 02.12.2019
автор: Лариса Чорноус