У дитинстві мені в голову за допомогою книжок вбили дивакувату істину, що добро перемагає зло, але, як виявилося, паралельний світ книг не завжди готує героям щасливий кінець.
Казки зазвичай завершувалися фразою про те, що жили вони довго й щасливо, але в новелах та романах закінчення було не завжди позитивним. Суворі персонажі в книгах втілювали в життя свої злі наміри, в той момент, коли добро достойно тримало удар, оскільки опорою йому була правда, але в цій дуальній системі завжди існує противага, в даному випадку – брехня. Так само, як і вода точить камінь, тисячу раз повторена брехня стає «правдою».
Вище згадана система настільки міцно в’їлася в мене, що я бачив лише дві барви. Чорну та білу. Ніяких відтінків. Із чорною та білою барвою все доволі ясно, але розуміння сірості прийшло аж в юнацькі роки.
Тоді й мене зацікавила та неосяжна глибинна цієї барви. Пригадуєте Гендальфа, який зник невідомо куди й повернувся оновленим?!
[quote]Ми – подорожні, котрі шукають дорогу.
Йдем навпростець, часом зовсім застрягши в багні,
Тягнем вантаж. Хтось говорить, що то шлях на Голгофу,
Знаєш… Багато Богів – вибирати тобі.
Хто твої друзі? Кіт чи собака?
Може птахи? Ворон, сокіл. Змія?
Ми – подорожні, що збивають коліна до крові,
Віривши в силу малого листка.
Палець угору кличе в дорогу.
Байдуже вітер і те, куди занесе течія.
Нам би з тобою під стягом Дажбога
Разом пройти, проплисти все життя[/quote]
Чому він обрав цей шлях?! Як враз білий та пухнастий чарівник став іншим? Він змінився, як Одін, котрий віддав частку себе (буквально пожертвував око), щоб пізнати мудрість. Існує версія, що Толкін змалював образ Гендальфа із Одіна. Я також схильний так думати, тому й об’єднаю ці дві історії в одну.
Скидання скандинавського Бога на цьому не завершилася так само, як і Гендальфа. Цим обом красеням було потрібно пройти через саме пекло, щоб прозріти, зрозуміти істину суть речей у світі.
Не випадково Григорій Савич Сковорода стверджував, що про світло не може говорити той, хто не бачив темряви.
Оцей дивний «той» із тексту й стає сірим. Він змінюється й тоді «світло» та «темрява» стають для нього новими.
Мене втішає такий образ, оскільки він не є фанатичним. Він є усвідомленим та прожитим. І саме тоді можна з впевненістю сказати, що добро тримає удар, але не завжди перемагає. Саме тоді є розуміння чергування так званого білого й чорного. У такому стані монади й перебуває подорожній. Вдалих усім мандрів у цьому Всесвіті.
[quote]Я почуваю себе самотнім подорожнім.
Завжди втікаючи в чужі міста,
Шукав таких, як і я.
Повертався «додому» кращим,
Принаймні – так мені здавалося.
Задивлявся на чужих жінок і дівчат.
На майданах площ вистачало страт,
Веселощів та ідіотів.
Хотів знайти одну, яка чекатиме мене,
Як і я її.
А що залишили вони мені?! –
Хіба дурнуваті вірші.
До речі, мені байдуже, як ви їх оціните.
Звісно, тут мова не про дівчат.
Бо найголовніше в перших трьох рядках:
Трисуття в куточку.
Роздуми мандрівного поета.
Тенета.[/quote]
З повагою, Богдан Кухта
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=857025
Рубрика: Лірика
дата надходження 05.12.2019
автор: Kukhta Bohdan