Певне є у кожній долі
негаразди свої й болі,
треба все стерпіть...
Я свої жалі всі знаю,
їх від себе відганяю,
кажу : геть ідіть...
Якщо ж дуже насідають,
та ще й душу сповивають,
я тоді кричу:
- Геть від мене йдіть подалі,
всі мої жалі й печалі,
я вас не прийму...
Відступають ненароком,
коли прямо, коли й боком
десь аж у гаї...
Я за ними не мандрую,
щось роблю й своє мудрую,
й спокійно мені...
Як буває щось придаве,
чи сьогоднішнє, чи давнє,
й не витримать, ні...
Йду до річки, чи в долину,
всі жалі я там покину,
й легшає мені...
Коли ж бува вечорами,
вкриє смутними думками,-
я іду надвір...
Походжу я по подвір"ю,-
в долю вірю і в повір"я,
й звертаюсь до зір...
Зорі з неба усе бачать,
мені світлом розтлумачать,
зрозумію їх...
Хоч доросла я людина,
та стаю я, як дитина,
вірю це - не гріх...
Я уважно розглядаюсь,
до зірок тих прислухаюсь,
світло їх ловлю...
Потім в хату повертаюсь,
роздягаюсь, спать вкладаюсь,
і спокійно сплю...
В снах буває я літаю,
негараздів там немає,
гарно в снах мені...
Коли ранком просинаюсь,
світу білому всміхаюсь,
де вже ті жалі...
Так минають дні за днями,
поміж справами й думками,
й ночі не сумні...
Ранки щось нове приносять,
данину за це не просять,
й веселіш мені...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=857962
Рубрика: Портретна поезія
дата надходження 14.12.2019
автор: геометрія