[b][color="#0044ff"]
«Кого історія не вчить того
безжалісно карає».
Хто нас навчить, я вже не знаю,
коли навчатись не бажають,
на своїх власних помилках,
які призвели до руїни,
до руйнування України,
і геноциду і війни…
За п’ять віків пролилось крові,
сліз материнських, стільки горя,
що вистачить втопити гори
у черному, як нічка морі…
Любити вас навчить?
А вже ж, любові не навчають.
Це поклик серця, зойк душі,
В не звикають, не привчають
І не завчають, як вірші…
Країну щиро полюбити,
Повинен кожен, стар і мал.
На захист встати, нею жити,
Сприймати, як той Божий Дар,
Культуру, спадок предків, мову,
Свободу від крові червону...
Ні, не навчитись полюбить…
Є дещо, як в душі болить,
і голос совісті клекоче,
і рветься пташкою з грудей,
а ти стоїш серед людей,
в порожні очі зазираєш,
про порятунок їх благаєш,
але не чуючи тебе,
мов ті німі і мертві душі,
до рідної землі байдужі,
тебе окрали і себе.
І відчуваєш себе зле.
Нема бажання научатись
На доленосних помилках,
ані боротись, ні єднатись,
хіба що бідкатись й цуратись,
своєї власної землі.
А ми зганьбившись на весь світ,
Манкуртів до керма обрали,
Які с під ніг і землю вкрали,
Посиливши народний гніт...
Кому історія – батіг,
Того безжально та карає.
Не той козак, хто шаблю має,
А той, хто під Москву не ліг…
[/color][/b]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=859207
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.12.2019
автор: CONSTANTINOPOLIS