Прибув учора син з війни додому.
У формі, як і мається бійцю.
Забувши про свою вчорашню втому,
Всього наготувала молодцю.
Не мали тільки оченьки спокою:
Все сином милувались крадькома,
Адже поїхав з дому ще весною,
Прибув, коли вже свариться зима.
«Змужнів як, – мати думкою горіла, –
І мозолі ж он свіжі на руках.
О, скільки ними виконано діла!» –
Губилась жінка у своїх думках.
І виривалася душа її із тіла,
І серце птахом билось невпопад…
Вона ж, крилата, в рай земний летіла,
Й радів із нею сірий листопад.
«І погляд рідний, строгий лиш до болю,» –
Ловила мати думкою себе,
І дякувала нишком його долі,
Й німу молитву слала до небес.
Зненацька сонце крізь вікно заграло,
Й волосся сина сріблом зацвіло…
Озвалася у серці мами рана:
«Не просто, сину, там тобі було»…
Лягла вже ніч. Думки попростеляла
Його (Як там без нього вояки?).
Вона ж своїх зібрати не встигала…
Медалі тільки спали залюбки.
До сина потяглась вона рукою,
Хотіла доторкнутись, як колись,
Він скочив! «Мамо, не роби такого.
Краще за мене й хлопців помолись!»
Підтята думкою важкою, навісною,
Не спала бідна мати допізна:
«Він зовсім не такий, як був весною,
Війну жорстоку, мабуть, там пізнав.
Бач, Україну й сонний захищає,
Мов бастіон. Вона – його редут.
Жахи зі сходу, де війна палає,
Нехай йому у сни не забредуть!
25.12.2019.
* – фортифікаційне укріплення.
Ганна Верес (Демиденко).
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=859363
Рубрика: Лірика
дата надходження 26.12.2019
автор: Ганна Верес