ВОНА ПРОЖИЛА ЧУЖЕ ЖИТТЯ
Розділ 2. Лариса. Початок
Дитинство Лариси пройшло в невеликому провінційному містечку. Війна не спричинила великих руйнувань одноповерховому містечку, де не було ніякої промисловості.
Виникло та існувало воно дякуючи залізниці. У всіх сім'ях хтось там працював: в депо, чи на станції, чи то в допоміжних структурах. Навіть школа, в якій працювали батьки і де навчалась вона і її сестри, була залізничною.
Все дитинство Лариси було пов'язано зі школою, де її батько був директором. Деякий час вони навіть мешкали у двох суміжних кімнатах, виділених у двоповерховому приміщенні школи сім'ї директора, демобілізованого після війни.
Містечко відбудовувалося, хати зводили з глини, дахи були солом'яні, залізні, шиферні, очеретяні, хто як міг по грошам і можливості дістати матеріали.
Через деякий час і сім'я Лариси відсвяткувала новосілля в будинку, який батьки збудували майже що власноруч.
Навчалася легко, з раннього дитинства було притаманне їй почуття відповідальності.
Її, старшу доньку в сім'ї, батьки постійно наставляли: - Ти повинна добре поводитись, ти повинна добре вчитися, бути скромною, працелюбною, чемною і терплячою, бо відповідаєш не тільки за себе, але і за своїх молодших сестер. Адже вони у всьому будуть брати приклад з тебе.
Це почуття відповідальності, з одного боку дисциплінувало дівчинку, але з іншого, вкорінювало комплекси, від яких їй не вдалося позбавитися ніколи.
Те, що її батько був директором, а також завдяки здібностям і підвищеному почуттю відповідальності і вимогливості до себе, не дозволяло вчитися аби як, вона не могла прийти до школи з невивченими уроками, щорічно одержувала похвальні грамоти за відмінне навчання і зразкову поведінку.
Діти в школі сторонилися її, вважаючи, що довіряти доньці директора, та ще й відмінниці не можна, вона, мовляв, усе розповість батькові.
Ця вимушена ізоляція накладала свій відбиток на характер дівчинки, примушуючи замикатися в собі, бути скритною і з ровесниками, і з батьками, і з сестрами.
До школи Ларису віддали, коли їй ще не виповнилося семи років. В класі вона виявилася наймолодшою, але фізично не поступалася іншим, старшим від неї дітям.
Була дуже активною: займалася спортом, навчалася у хоровому, вокальному, танцювальному, драматичному та інших гуртках не тільки в школі, але і в клубі залізничників. Разом з однокласницею Мілочкою співали дуетом на концертах художньої самодіяльності в клубі, який був основним осередком культурного відпочинку в невеличкому містечку.
Інколи ввечері, лежачи в ліжку перед сном, вона мріяла про своє майбутнє. Течія її роздумів була приблизно така: “ось зараз я в четвертому класі, далі закінчу п'ятий, шостий і сьомий, потім вступлю і закінчу технікум, потім інститут і далі університет.
Це була межа її мрій, про яку думала, як про щось дуже далеке і майже недосяжне.
Після закінчення сьомого класу наступили довгоочікувані канікули. Літо, сонце, свобода! Каталися на велосипедах, купалися у ставку, вечорами збиралися разом у когось на лавочці біля хати і спілкувалися: розповідали всілякі страшні історії, переповідали цікаві книжки, обговорювали події минулого дня. Потім вони з Мілочкою довго проводжали одна одну, і в ці теплі, сині українські вечори так не хотілося повертатися додому! Ішли по вулиці і кожен кущ видавався чимось надприроднім, крони дерев перетворювались на голови здоровенних велетнів. Особливо зловісним видавалося дерево, що стояло на середині шляху, і вони затихали, проходячи повз, а потім переводили дух і з острахом озираючись на нього, шепотіли: “Який страшний дядько!”
Нарешті, набравши в себе достатньо страхів, поспіх прощалися біля “страшного дядька” і швидко, ніби мишенята, розбігалися по домівках.
Якось Мілочка запропонувала: - Давай вступимо до технікуму”.
Лариса здивувалася, незважаючи на всі мрії про майбутнє, ця пропозиція застало її зненацька, адже жили в маленькому містечку, де навіть профтехучилища не було.
- А в який технікум? На кого вчитися будемо?
- Не знаю, давай подумаємо, - відповіла подруга
Дома Лариса сказала, що вони з Мілочкою хочуть вступати до технікуму.
- Який ще технікум, - заперечила мама. - Тебе не приймуть, адже тобі зараз тільки тринадцять років. Уявляєш собі, це ж треба їхати у велике місто, жити самостійно. Ні, ні! Закінчиш десять класів, потім і будеш вступати.
Але Лариса не заспокоїлася, адже це було так цікаво — спробувати поступити в технікум! Треба все узнати достеменно, все що стосується вступу!
І вони з Мілочкою перейшли до рішучих дій: зібрали всі необхідні для вступу документи і тепер увесь вільний час присвячували підготовці до співбесіди, а їм треба буде при вступі пройти саме співбесіду, бо семирічку обидві закінчили на “відмінно”. Та незважаючи на це, проштудіювали підручники, і прискіпливо екзаменували одна одну. Але головне питання залишалося не вирішеним:
- Так до якого ж технікуму будемо вступати? - вкотре звучало у їхніх розмовах.
- Може до педагогічного, чи будівельного? - Лариса очікуючи дивилася на Мілочку, і та раптом, мабуть несподівано для себе, вигукнула: - Давай ми з тобою вивчимося на економістів!
- А що це за робота? - здивувалася Лариса.
- Це дуже гарна робота - Мілочка глянула багатозначуще, - мій тато працює економістом у депо. Йому подобається.
На тому і порішили.
Побачивши, що донька рішуче готується до вступу, батьки Лариси розгубилися.
Що робити? Відмовляти? А раптом це доля, адже нічого поганого в її намірах немає.
Підтримати? Страшнувато відпускати тринадцятирічну провінційну дівчинку до великого обласного міста.
І вони вирішили поки що не втручатися, нехай донька спробує, адже скоріш за все, її через вік не приймуть. Незважаючи навіть, що відмінниця, не треба здавати екзамени, йтиме поза конкурсом, за результатами співбесіди.
Заспокоївшись тим, що приймають з чотирнадцяти років, а їй тільки тринадцять, вирішили: нехай пробує, в подальшому їй цей досвід знадобиться.
Дівчата підготували усі необхідні документи і збиралися їхати до міста. Мама Лариси везла молодшу доньку на консультацію в обласну лікарню, тож вирішили їхати всі разом, щоб підстрахувати дівчаток на перших кроках у великому місті. Поїзди ходили туди часто, їхати вирішили рано-вранці, щоб було вдосталь часу.
Зважаючи на те, що Мілочка жила далеко від вокзалу, то домовилися, що по дорозі зайде до Лариси.
І ось, уже все зібрано, посередині веранди стоіть маленька валізка “балетка”, в якій акуратно складені всі документи, уже і мама з сестричкою зібрані і готові іти на вокзал, а Мілочки все немає і немає. Лариса уже декілька разів бігала до провулку, виглядала, але подружка запізнювалася.
Мама сердилась:
- Чого ти бігаєш? Прийде твоя Мілочка. Не бігай більше, треба ж мати свою гордість! Бери валізку і ходімо на вокзал. Мілочка туди прийде.
- Мамусю, я останній раз збігаю, і підемо!
Тут вже мама зовсім розсердилася: - Бери валізку і ходімо! - наказала суворо, та Лариса вже побігла до провулка на ходу вигукнувши: - Я вас дожену!
Виглянувши у провулок і впевнившись, що там, як і раніше, нікого немає, бігом забігла у двір, зазирнула у веранду — валізки на місці не було і, вирішивши, що мама її взяла, поспішила на вокзал.
Мама вже купила квитки, вони з сестричкою стояли на пероні. Лариса, приєднавшись до них, з нетерпінням поглядала у той бік, звідкіля повинна з'явитися Мілочка. Нарешті вона прийшла з татом, котрий її проводжав і майже зразу об'явили прибуття поїзда.
Вагон був у середині потяга, провідниця перевірила квитки, почали підійматися у вагон і тут мама розгублено спитала:
- А де твоя валізка?
- Як, де? - здивувалася Лариса. - Ви ж її взяли. Я дивилася у веранді, там її не було.
- Ні. Я не брала, - мама дивилася з докором.
- Але ж я дивилася у веранді! Її там точно не було!
- Вона там, - зітхнула мама, - я її переставила в куточок, бо ти ж виставила на середину веранди.
По радіо об'явили відправлення.
Подумавши, мама сказала; - Ларисо, залишайся. Іди по документи. Без них їхати марно.
Паровоз дав попереджувальний гудок і вагон, у якому від'їжджали мама з сестричкою і Мілочка, повільно рушив, набираючи швидкість.
Лариса нічого не розуміла, у її свідомості розпачливо билася єдина думка: - "Як же так?! Вони поїхали, а я? Адже я також повинна їхати, і квиток куплений, за нього гроші заплатили, і в технікум я повинна з'явитися сьогодні, і взагалі, що мені робити? Що робити?!"
А поїзд набирав швидкість. І тут, несподівано для самої себе, Лариса вчепилася за поручні останнього вагона. Побачивши це, провідниця ахнула, схопила її за руку і втягла у тамбур. Мілочкин тато кинувся слідом, але що він міг вдіяти? Ні бігу тицьнув провідниці квиток, перевів дух і спантеличено похитав головою.
А Лариса стояла в тамбурі останнього вагона щаслива від того, що також їде до міста.
Провідниця зачинила двері, повернулася до неї, сердито простягнула картонний прямокутничок квитка: - Йди до свого вагона, божевільна дівчино! Йди до біса, забирайся з моїх очей!
Узявши квиток, пішла шукати свій вагон. Проходила через вагони, вдивляючись у обличчя пасажирів, щоб не пропустити маму з дівчатами. Ось вони, нарешті!
- Мамо! Я ледве вас знайшла!
Мама ошелешено дивилася на доньку, нібито побачила примару.
- Як ти тут опинилася?! Адже повинна була залишитися вдома, повернутися до веранди, узяти валізку з документами, і по цьому ж квитку, наступним поїздом приїхати до міста. Ми б тебе дочекалися на вокзалі.
Трохи подумавши, мама рішуче промовила: - Доведеться тобі вийти на першій же станції, діждатися зворотнього поїзда, повернутися додому і потім з документами приїхати до міста.
Повернувшись, Лариса швидко побігла додому. Вранішнє сонечко пестило молоду зелень у садочку, по стежині назустріч ішов батько. Побачивши доньку, здивовано запитав:
- Чому ти тут?
- Тато, я забула вдома документи, і ось, повернулася, щоб узяти...
Батько дивився докірливо і поблажливо:
- Яка з тебе студентка? Адже ти велика роззява. Я вийшов у веранду, дивлюся: валізка з твоїми документами стоїть, а вас уже нікого немає. Зрозумів, що ви їх забули, швиденько вдягнувся, побіг на вокзал і передав валізку провіднику наступного поїзда, попросивши, щоб передав її у довідкове бюро вокзалу, а там об'явили про це по вокзальному радіо. Так що твої документи уже їдуть у місто і будуть там раніше, аніж приїде мама, оскільки їдуть швидким поїздом.
Лариса ледве не плакала: - Що ж мені тепер робити?
Батько замислився, потім рішуче сказав: - Ходімо на вокзал! Швидше! Зараз повинен бути ще один швидкий поїзд, постараюсь тебе ним відправити. Якщо навіть не буде місць, будемо намагатися умовити провідника, адже квиток у тебе є.
Вийшовши із вагона швидкого поїзда у місті, Лариса почула об'яву по радіо, щоб підійшла у довідкове бюро, там на неї чекають.
Нарешті все і всі зібралися разом.
І починався новий етап у житті Лариси.
Далі буде
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=859795
Рубрика: Лірика
дата надходження 31.12.2019
автор: Людмила Григорівна