Почула я, як плакало кохання,
А поряд обсипався вишні цвіт,
Хоча й не голосне було ридання,
Та сірим став навколо білий світ.
Стогнали від плачу гіркого верби,
Стривожило сича ридання це,
І падала зоря кохання з неба,
Осяявши заплакане лице.
Воно ж росою падало додолу,
Шматочок ухопила і сова…
«Так умира кохання, – то недоля
Зненацька тихо мовила слова
І про сердець невінчане єднання,
Котре гіркий осадок залиша, –
Може тому й назвалося коханням,
Бо хвора пристрастю закохана душа».
Ледь чутно в травах хлипало кохання,
А зрада поряд розсипала сміх,
І вечір врешті видихнув зітхання,
Неначе усвідомлюючи гріх.
29.12.2019.
Ганна Верес (Демиденко).
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=860401
Рубрика: Лірика
дата надходження 05.01.2020
автор: Ганна Верес