Навесні 1978 року, після отримання від обкому комсомолу переліку об’єктів, на які будуть залучатися студентські будівельні загони, в нашому Тернопільському фінансово-економічному інституті почалася робота по формуванні списків їх учасників, призначення керівного складу. Самою престижною з усіх об’єктів була заявка будівельного управління з м. Сургут на виконання озеленення та впорядкування прибудинкових територій. Тож конкурс на те, щоб стати бійцем саме цього загону, був ще той! Та виявилось, що з усіх бажаючих, лише я мав минулорічний досвід роботи в будівельному загоні в Пензенській області, а це був беззаперечний аргумент.
На цей раз склад загону сформували збірний – з трьох факультетів, адже об’єкт і роботи передбачали непогані заробітки і бажаючих виявилось чимало. Як завжди в таких випадках, так звані активісти, використовували всі можливості щоб попасти до складу загону та ще й на керівні посади. Так командиром загону призначили профорга, а комісаром – комсорга нашого курсу. Вони на той час вже були членами партії, тож це не обговорювалося і не заперечувалося. А ось коли стало питання про майстра загону – згадали про мене. Я одразу погодився. Тим більше, що досвід в мене вже якийсь був, а головне – було бажання!
Студенти, які були на подібних роботах в Сургуті два роки тому, щедро ділилися з нами своїм досвідом про те, що нас чекає, чим запастися і що придбати, яка там погода, особливості роботи. З того, що ми врахували, це придбали двадцятилітрову каністру спирту і десь ящиків з вісім-десять свіжого, щойно розлитого львівського пива. Це все було ретельно запаковане напередодні вильоту в картонні ящики, пересипано стружкою щоб не хлюпалось і не розбилось. Як ці запаси нам стали в пригоді – дещо пізніше.
Діставались до місця роботи ми літаком зі Львова, який робив проміжну посадку в Тюмені. Нічого незвичайного під час перельоту не сталося, то ж це якось і не дуже запам’яталося. Багаж, його вміст, контролювався чисто візуально. Та і в нас хвилювання не було теж, адже перед нами вже так літали і без проблем. Тоді ще не було цих ренгенапаратів і таких суворих заходів безпеки, як сьогодні.
Сургут, в кінці червня, зустрів нас літнім теплом, десь так під тридцять градусів і виявився досить сучасним і великим містом. Його населення складало біля ста тисяч і він майже не поступався нашому Тернополю, забудований переважно п’ятиповерховими панельними будинками. Було літо, тепло, навіть спекотно. І про те, а як же виживати в цих панельках в сорокаградусні морози, як їх опалювати, нас тоді зовсім не цікавило… Питання економії енергоресурсів в суспільстві почали виникати десь років через двадцять…
Поселили нас в приміщенні школи в спортивному залі. Прямо на підлозі розклали матраци. Трохи незручно, але не для студентів. Там більше, що умивальники і душ були поруч, правда з холодною водою. Та на це ніхто не нарікав. Куховарили наші дівчата поварихи теж на шкільній кухні, чим були дуже задоволені – газ, вода, каструлі і все інше було в повному комплекті.
Так як це було літо і досить жарке, то щоб вгамувати спрагу, ми в сусідньому гастрономі купляли різноманітні напої, як солодкі так і мінеральні. А тара для цих напоїв в той час була стандартна – скло. Звичайно, що тридцять душ, випивало в день мінімум по одній півлітровій пляшці. А цю тару почали ставити в одному з кутків спортзалу. І коли її там зібралося вже чимало, шкільний сторож, який слідкував за порядком, поцікавився, - Навіщо ви збираєте ці пляшки? На це питаннями ми відповіли теж, на нашу думку цілком логічно, що збираємось її здати в пункт прийому склотари. Ось тут вже здивувався сторож, - Ви що, їх повезете з собою в Україну?
Виявилось, що таких пунктів в Сургуті не існувало в природі з початку заснування міста. Як і в багатьох інших містах теж. Усе, що потрібно для життя завозилось сюди з «великої землі», а звідси качалася лише нафта і газ. Усі ці будинки були збудовані з привезених панелей, дороги з бетонних плит. Адже якщо в наших умовах асфальт щезав за рік, два, то тут за пару місяців. А все що ламалося, билося, чи ставало непотрібним – викидалося. Вже пізніше нашому здивуванню не було меж, коли за містом ми бачили величезні звалища. І це були звалища не з сміття, а з будівельних матеріалів, як от цементу в мішках, цвяхів в ящиках, віконного скла, плитки, сантехніки. І це все в упаковці, ціле і не розбите. Тут же нові мости до вантажних автомобілів, нові скати, запасні частини в ящиках, інструмент, бочки з невідомим вмістом, рулони ізоляційної плівки для обмотки трубопроводів. У це було неможливо повірити! Ці речі, вдома, можна було придбати лише по знайомству, переплативши значні суми. А тут вони валялися на звалищі в такій кількості, що це не сприймалося розумом… Але це була реальність. Один з наших студентів Ярослав Смушак, вирішив привезти додому рулон цієї ізоляційної плівки. Я не пам’ятаю розміру цього рулону, він був по висоті десь з метр і товщина – сантиметрів сімдесят та досить важкий. Він вирішив його засунути в наплічник, а для того щоб він помістився – почав відмотувати з нього плівку. Це ще було те видовище! Він відмотував і відмотував. Навколо вже було все завалене цією плівкою. А рулон в наплічник ніяк не поміщався. І йому таки це вдалося! Відмотавши десь з половину з цього рулону, він таки привіз його додому.
Пізніше вже не дуже здивувалися, коли помітили, що п’ятиметровий по висоті насип до одного з мостів через якусь притоку Обі, довжиною метрів двісті, насипаний з обломків бетонних панелей для будинків. І це був не єдиний міст місцевого масштабу. Напевне щоб збудувати один п’ятиповерховий панельний будинок, матеріалів та конструкцій на його будівництво завозилося з «великої землі», мінімум на два.
А забезпечення міста продуктовими і промисловими товарами було на висоті. Коли на «великій землі» відчувався дефіцит в усьому, то тут проблем не було. Овочі і фрукти, свіжі і консервовані з Болгарії та Угорщини, взуття і одяг з Чехословаччини та Польщі, меблі та техніка з Румунії та НДР. Чимало товарів було з капіталістичних країн. Одним словом достаток небачений. Багато людей працювало вахтовим методом. А багато вже постійно проживало у великих і менших містах регіону. Переважна кількість з них були українцями. Навіть був популярним анекдот про те, що Ханти-Мансійський автономний округ скоро перейменують в Хохло-Мансійський…
Як не дивно, але в Сургуті було і приватне одноповерхове житло, причому навіть двох видів. Було незвично побачити вулиці з дерев’яних хат з невеличкими клаптиками городів біля них. На щирому піску росла сяка-така городина і навіть картопля.
Буряну на городах не було, не росте! А картопля росте!
Іншим видам приватного житла в Сургуті був бало́к. Ми спочатку не розуміли, що це таке. В звичайних оголошеннях, які були розклеєні по місту, з поміж різного куплю-продам, дуже часто зустрічалося оте – бало́к. Згодом, що це таке збагнули коли побачили на власні очі. Виявилось, що це вагончик, або дерев’яний зруб, або велика бочка – пристосовані для житла, але обов’язково на санній основі. Вулиці з такого житла в своїй більшості виникали стихійно за принципом самоселів. Відбувалося це приблизно так. Хтось кмітливий і винахідливий знаходив зручну точку для під’єднання до електромережі і місце для встановлення цього балка. Поруч з ним вже інший притягував і встановлював свій балок і так починалась формуватися вулиця. В певну пору року по цій вулиці було не пройти не проїхати. Але в більшу частину року мороз і сніг. Звичайно, що там рідко де була вода, а нечистоти виливались прямо за балок, але це було власне житло. Не сподобалось – зачепив трактором чи машиною і потягнув в іншу частину міста. Місцева влада якось боролася з таким явищем, та судячи з кількості такого житла, не дуже наполегливо, адже потреба в робочих руках була значна, а забезпечити нормальним житлом швидко і всіх, не було змоги.
Для будівництва житла спочатку земснарядами з ріки Об намивався пісок, адже там скрізь болота і проїхати можна тільки тоді, коли замерзне. Після на цих площадках вбивалися залізобетонні палі. А вже на них робились фундаменти та будувалося в переважній більшості панельне житло. Чому панельне? Тому що так дешевше, адже все привозне. І для такого будівництва треба менше часу і робочої сили. Що цікаво – проекти для Сургута і для, наприклад Сімферополя, були однакові, хоч кліматичні зони дуже різні. Та це нікого не хвилювало. Місцеві запаси нафти і газу були здавалося невичерпні, тож про енергозатратність вголос ще не говорили. А брежнєвський лозунг, що економіка повинна бути економною, був лише тавтологією.
Після завершення будівництва житла і в більшості випадків вже після заселення, велися роботи по благоустрою та озелененню прибудинкових територій. Ось саме на озеленення і долучали студентські будівельні загони. Чому? Та просто в порівнянні з зарплатами на газонафтових родовищах за озеленення платили копійки і ніхто на ці сезонні роботи найматися не хотів. А ось для студентів ці роботи, та й ще з місцевими коефіцієнтами, були пристойними заробітками і не вимагали високої кваліфікації.
Озелененням називали процес укладання прибудинкової території дерном. Це в наших умовах вирівняли землю, засіяли насінням трави, полили водою і через пару днів готово, зеленіє газон – доглядай, поливай, скошуй. Для Сургуту ця технологія була неприйнятна з кількох причин. Місто будувалося на кількаметровому намитому піску. Насіння, якщо і проростало, то неодмінно гинуло, адже в тому піску гумусу не було. Та ще й вітер, який носив тим піском та насінням, немов в пустелі. Ще короткий вегетаційний період та сильні морози. Тому і придумали технологію з дерном, тобто на пісок вкладами вже шар газону за яким мали доглядати.
Якщо дотримуватися технології озеленення, то це досить клопітка і марудна справа. Зрозуміло, що укладанню цього газону передували підготовчі роботи. Адже двори біля будинків треба було звільнити від будівельного сміття, а площу вирівняти, тобто спланувати. Далі цей пісок треба було полити водою і втрамбувати, чи навпаки. Тільки після цього по шнурку, рівними рядами вкладався дерен певного одного розміру, чотири кутки якого треба було пришпилити до землі дерев’яними кілочками. Після цього цей газон треба було полити кілька разів водою, щоб не висох. Адже жара була до тридцяти градусів.
Зрозуміло, що цю технологію ніхто не витримував. Ну наприклад обходилися без трамбування, адже не було катка, та хоч саморобний з двохсотлітрової бочки ми таки зробили. Але це було більше для нормувальників, щоб не різав розцінку. Дерен вкладали не по шнуру, а на око. В цьому дійсно не було потреби, адже набувалися певні навички і якість не втрачалася. Обходилися без кілочків, так як дерен вкладали не кусками, а цілими стрічками, тобто рулонами, так як сьогодні облаштовують газони на футбольних полях. Та щоб дійти до такого рівня треба було спочатку набити багато гуль і заробити мозолі.
Для роботи виділили кілька об’єктів, інструменти, тобто лопати та граблі. Для перевезення дерну виділили вантажний автомобіль в армійському виконанні, тобто з відкидними лавками вздовж бортів. Таким чином можна було перевозити людей з об’єкта на об’єкт та на заготовку того ж дерну. Десь з тиждень пішло на організацію роботи та на налагодження процесу. Складність була у відсутності зв’язку, адже мобільників тоді ще не було і розкиданістю об’єктів. Тому потрібно було організувати роботу так, щоб всі були рівномірно завантажені роботою та матеріалами і щоб люди не простоювали та не байдикували. І тут треба було не те що крутитися, а навіть викручуватися. Так перед укладанням дерну треба спланувати під це ділянку. Дали заявку на бульдозер, а нам кажуть що зможуть його забезпечити лише днів через п’ять. Що робити? Знімаю людей з цього об’єкту і направляю на заготівлю дерну на запас, а сам шукаю бульдозер!
Ось тут і стало нам в пригоді львівське пиво, яке ми привезли з собою. Як і навчили нас старші товариші, ми буквально на другий день по приїзду на виділеному нам автомобілі, посадивши за кермо свого товариша, знайшли за містом місце де взимку рили якусь траншею. Викинутий поверх снігу торф надійно зберігав його від танення ціле літо. А скільки там цього літа. Тож ми в цей сніг і повтикали горизонтально все привезене пиво та старанно замаскували це місце. Скажу, що холодильник вийшов ще той. А пиво випускалося тоді не пастеризоване і зберігалося трохи більше тижня. Та в нашому холодильнику воно не скисало більше місяця.
Як виявилося – пиво в Сургуті було в страшному дефіциті. Місцевий пивзавод не могли побудувати вже впродовж п’ятнадцяти років і будівництву не було видно кінця. А привозного не було, скисало в дорозі. Що там було з вагонами рефрижераторами не знаю, але пива не було! Був кубинський ром, болгарський бренді, віскі, коньяки, горілка а пива не було! Тож вмовити роботягу, який працював на бульдозері на сусідньому об’єкті зробити нам послугу і спланувати площадку, не можна було вмовити ні за гроші, ні за випивку. Адже він заробляв чимало, а горілка не була дефіцитом. А ось за три, чотири пляшки львівського пива! За пиво він полишав свій об’єкт і гарував на нашій площадці пів дня. Тільки спочатку вимагав показати пиво, не вірилося! Бувало так, що люди з балконів кидалися яйцями, мішав їм гуркіт трактора відпочивати. А йому все ніпочім, бо на нього чекає приз! ПИВО!
Пізніше вже слава про наше пиво йшла попереду і нам з готовністю робили певні послуги бульдозером, грейдером чи навантажувачем. А з поливом укладених ділянок приходилося навіть стримувати ініціативу, щоб поливали тоді коли треба, а не тоді як захотілося пива! Та ми теж, щоб нас не розсекретила, зробили з ящика холодильник, щоб мати під рукою з десяток пляшок пива і не світитися зайвий раз виїздом до схованки. А спирт виявився менш ходовим товаром. Може раніше був дефіцит з горілкою, вже як були ми то дефіциту не було. Спирт ми переважно міняли на робочі рукавиці, взуття або продукти для кухні.
Коли з підготовкою площадок справа дещо налагодилася то заготівля дерну залишалася слабким місцем. Заготовляли цей дерен на березі річки, вручну. Лопатами нарізали квадрати певного розміру та складали стовпчиком. Важливо було не перемішати різні розміри, бо потім це дуже сповільнювало роботу при укладанні. Дерен, який утворювався тисячоліттями і мав товщину до п’яти сантиметрів, знищувався нами за лічені години. І сліди такого варварства, зроблені нашими попередниками , були скрізь.
Та хто над цим задумувався, як і те, що половина накопаного дерну просто пропаде, не приживеться, або буде знищена в дворах під колесами техніки. Головне накопати і вкласти!
Тож там, в таких же заробітчан ми підгледіли і ноу-хау. У них був зроблений плуг з горизонтальним ножем. Впрігшись вдвох в цей плуг, а один тримаючись позаду за чепіги, можна було нарізати стрічки дерну одного розміру будь якої довжини. Потім ця стрічка рубалася і скручувалася в рулон на таку довжину, щоб можна було підняти та завантажити в кузов автомобіля. А вже вкладати такі рулони було одне задоволення! Тож налагодивши з ними співпрацю, ми їх виручали своїм транспортом, вдалося більш менш налагодити процес заготівлі та укладання дерну. Після цього виявилось, що є трудовий ресурс, який можна залучити до виконання інших робіт. І це було необхідно, бо по моїм прикидкам похизуватися великими заробітками ми все ж не зможемо.
Це стало зрозуміло після закриття перших нарядів і підписання актів виконаних робіт. На одній площадці наша робота була знищена наполовину приватним транспортом жильців і від нас вимагали зробити її знову. Охороняти озеленені ділянки від вандалів ми не могли, а знищені треба біло переробляти знову і це не оплачувалося. Ходили такі байки, що раніше закривали наряди на шалені суми за якісь нереальні роботи. Наприклад писали - «Закат солнца вручну» чи «Разгон туч вилами» і ставилися суми з трьома, чотирма нулями. Мені ж, адже я був майстром загону, всі роботи та об’єми приходилося вигризати. Реально оцінюючи ситуацію, треба було шукати додаткові заробітки. І такі пропозиції були. Так з гаражного кооперативу просили засмолити покрівлю на значній площі за пристойну оплату. Та моє партійне командування було таким переляканим, що наважитись на це боялося. Були і інші пропозиції роботи і в хлопців було бажання, але…
Я не робив секрету від хлопців про стан наших справ. Старався їх інформувати про ті проблеми, які виникають в процесі закриття нарядів, що гроші з неба не посиплються, що потрібні як об’єми, так і якість робіт. Коли вдавалося відстояти та доказати обсяги виконаних роботи, вони раділи цьому не менше чим я. Головне, що ми були одною командою і вони бачили, що від них нічого не приховують і за їх спинами нічого не вирішують. А такі ситуації в будівельних загонах траплялися.
Потім появився у нас ще один об’єкт. Будували біля якогось ресторану підпорну стіну-квітник. Ця тумба була довжиною десь з метрів п'ятнадцять і по висоті з півтора метра і шириною з півметра, чи більше. Верх тумби – заглиблення сантиметрів сорок, куди мали засипати землю для квітів. Маючи минулорічний не аби який досвід бетонних робіт, я розумів, що на цьому об’єкті багато не заробимо, адже значний обсяг підготовчих робіт на які низькі розцінки. Збиваючи і встановлюючи опалубку, зіткнулися ще з одним явищем. Тумба перегороджувала звичні стежки пересування пішоходів. Замість того, щоб обійти її метрів з п’ять, народ з матюками і прокльонами дерся через опалубку. Особливо запам’яталася одна жіночка поважного віку з палицею. Незважаючи на те, що вона добряче кульгала, але таки здолала висоту опалубки, яка вже була залита бетоном.
Не знаю, чи стоїть ця стіна ще сьогодні? Сумніви маю через те, що бетон сказали трамбувати вручну, що збільшує пористість бетону. А ще в проекті був відсутній технологічний дренаж для відведення зайвої води з квітника. А враховуючи місцеві морози та наявність пор в бетоні і відсутність дренажу, цю стінку могло просто порвати. Та кого це тоді хвилювало. Там гроші викидалися на вітер і закопувалися в землю мільйонами.
Жити і працювати в такому великому місті було комфортно. Як не як цивілізація. Неділя у нас була вихідним днем. Гуляли містом. Ходили в кіно. Спілкувалися з цікавості з місцевими дівчатами. Ми були в своїй формі, тож були впізнаванні і цікавими для них. Нам теж було цікаво спостерігати, як вони в вечірній час, в коротеньких платтях без рукавів, не звертали зовсім увагу на комарів, які літали навколо голови, лише інколи повівши плечем чи ногою. Ми ж одіті в джинсові костюми, спілкуючись з ними, весь час розмахували руками і крутили головою та не могли відігнати цих комарів. В місцевих дівчат від укусу комара слідів не лишалося. А в нас одразу місце укусу припухало і страшенно свербіло. Але вдень, комарів майже не було. А за десяток кілометрів від міста починався жах, комарі атакували десятками, а гнус тисячами…
Та все ж було цікаво. Наприклад за весь час на очі попався лише раз вантажний автомобіль ГАЗ. Зате в дорожньому русі переважали великовагові чеські «Татри», німецькі «Магіруси», наші рідні КрАЗи, Вперше побачили величезні американські бульдозери «Катерпілери». Там все було величезним, гігантським і незвичним для нас.
Як наприклад озера в яких жила тільки одна щука чи суцільний килим з грибів в якомусь миршавому лісочку.
Розшукав я в Сургуті і своїх двох земляків з села, які я знав що поїхали туди на заробітки. По першому адресу я їх не знайшов, та мене переправили на інший, а з нього ще далі. Десь за п’ятою чи шостою адресою я таки розшукав їх в якомусь гуртожитку, що правда не застав, тож залишив записку. Через пару днів вони мене провідали. Їхньому здивуванню не було меж, що я їх розшукав за тисячі кілометрів. Поспілкувалися. Розказували як їм прийшлося виживати, що пережили. А там і справді життя не ціниться. Люди пропадали і ніхто їх не шукав. Поїхав і все… Вже пізніше, десь на початку двотисячних привезли «братки» тіло одного з них в село і то слава богу, що є могила…
Вже тоді з розмови я зрозумів, як вони виживали і чим займалися.
За кілька тижнів до закінчення нашого перебування в Сургуті, нас не очікувано переселили в недобудований дитячий садок в якому то і було, що стіни та панелі. Діватись було нікуди. Правда завезли ліжка які ми старалися розставити так щоб не потрапляти під міжпанельні шви, адже даху не було, а дощі періодично випадали. І одного разу таки дощ пішов і підняв нас на ноги. Адже текло не тільки з швів, а й з панелей. Добре, що не було затяжних дощів. На другий день всередині приміщень зробили з плівки натяжні стелі і так вийшли з ситуації.
А на наше місце заселили дівочий будівельний загін з педагогічного інституту м. Ішим Тюменської області. Є виявляється таке місто. Вони робили малярку і наводили марафет на якомусь пусковому соціальному об’єкті. Чи може вони теж жили в цій школі і нас рішили відселити подалі від гріха, я вже й точно не згадаю. Ми з ними і справді бачилися та навіть дехто зустрічався. Молодість є молодість, але часи, мораль і виховання були іншими. Запам’яталося, що командиром у них була симпатична дівчина, яка шикарно співала та грала на гітарі. Це вже не романтика, це казка – дівочий будівельний загін , пісні, гітара…
З одною з дівчат зустрічався і я, а потім ще з пів року переписувався. Одного разу після побачення я її провів до дверей школи і виявилось, що вони вже замкнені. Мабуть вже було досить пізно. Пробували достукатись, але де там… То ж я запропонував переночувати в нашому таборі… Було вночі вже доволі холодно, та і не дриготіти тут перед замкненими дверима до ранку. У нас теж вже всі спали. Тож ми навпомацки пробрались до мого ліжка і не роздягаючись вляглися та накрившись одіялом, зігрілися і міцно заснули. Вранці я прокинувся від того, що вже дехто почав галасати з додаванням ненормативної лексики. Спроба втихомирити хлопців, особливо після того як побачили хто в нас спить, спричинила ще більше галасу. Тож прийшлося і собі гаркнути, щоб привести їх до тями. Та невдовзі вже всі говорили пошепки. Та вона вже прокинулася теж…
Я збагнув це вже згодом, що ми в очах дівчат таки відрізнялися від їхнього оточення в кращу сторону. Тож вони були готові до серйозних стосунків. І один з наших бійців, студент з облікового факультету, дуже спокійний і врівноважений, таки одружився з однією з них. Вірніше вона його одружила. Приїхала потім в Тернопіль і їхати назад вже не захотіла. Як вона казала, - «другой мір»!
Час нашого перебування в Сургуті добігав кінця. Наряди були закриті, акти виконаних робіт підписані. Наряди виписувались на певних осіб і їм нараховувалась зарплати. По різних об’єктах вона була різна. Тож ми потім, як правило, всі ці гроші розділяли порівно між бійцями загону. На цей раз вийшло по 1150 карбованців. Хлопці були задоволені, та я не дуже, адже з тутешніми коефіцієнтами могло бути значно більше. В минулому році без коефіцієнтів вийшло по 1200 карбованців, але далися вони набагато важче. Приємно, що хлопці бачили і розуміли мою роль в вклад в їхній заробіток та відверто про це говорили.
Додому ми мали їхати поїздом, а це лише до Москва п’ять діб. Всі розуміють, що студенти повертаються з заробітків і якісь гроші таки мають. Тож щоб уникнути неприємностей дали своїм бійцям команду гроші зашити в труси, а на руках мати невеликі суми. Це трохи смішно, але було правильно. Всяке бувало. Та гроші нам видавали не великими купюрами, а пачками по п’ять карбованців. Тож припасувавши вертикально по дві пачки в труси, ми в тісних джинсових костюмах виглядали такими собі козаками з солідними атрибутами. Потім сміялися самі з себе.
В дорогу ми закупили продукти, а ще дівчата на кухні напекли та нажарили. Запаслися і горілкою. Враховуючи кількість днів в дорозі до Москви рішили що на плацкартне купе – 6 душ і на дорогу 5 днів ящика горілки достатньо. Може ще і після Москви буде. Тож в очікуванні поїзда ми на пероні склали гору з сумок, ящики і посуд з продуктами та шість картонних ящиків польської горілки - «Житня виборова», якої було в ящику 24 пляшки. Подали поїзд, ми розмістилися і …. Поїхали! Прощай Сургут! Додому!
В вагоні до Челябінська їхали лише ми. Звичайно, що почали святкувати, тим більше, що причина була і все необхідне теж. Були тости, були пісні, були танці. Ми дійсно могли розслабитися, зняти напругу трудового літа і нам ніхто не заважав. Провідниці, які вже бачили все і багато, спочатку були насторожі, та потім заспокоїлись. А на другий день, десь під обід до нас завітав директор вагону-ресторану, вірменин за національністю. Виявляється, що йому агентура повідомила, що пасажирами будуть студенти, які повертаються з заробітків. Враховуючи наявність такого контингенту, та ще й при грошах, він розпорядився зробити на кухні та буфеті відповідні приготування. Почекав день, половину другого, а в ресторані ніхто не з’явився. Тож він особисто прийшов, щоб нас запросити, пропадають же харчі. Зайшов і втратив мову… Він зрозумів, що влетів і заробітку в нього не буде. Пробував вмовити нас, навіть казав про якісь знижки, та де там! Ми теж садовили його за стіл, пригощали від душі і він дав нам спокій.
Ось тільки горілки нам хватило лишень до Челябінська, а не до Москви. Я й сьогодні дивуюся, як це стільки випили десь за дві з половиною доби по чотири пляшки на брата і не були мертвими бджолами. Відсипалися? Так! Мабуть стресове напруження таки давалося взнаки. Після Челябінська вже був у нас сухий закон.
В Москві переїхавши з Казанського вокзалу на Київський у нас було ще пів для до відправки поїзда. Тож зробили бійцям відповідний інструктаж щоб не ходили по одному, слідкували за часом та були на вокзалі за годину до відправки і пішли погуляти по Москві. Трохи зголодніли, тож пристали на чиюсь пропозицію зайти в якесь кафе та поїсти гарячого. Зайшли в перше ліпше, яке попалось по дорозі. Це була друга половина дня, неділя, але народу в цьому кафе чи то ресторані було небагато. Зайшли, вивчили меню і зробили замовлення і стали чекати. Приміщення було просторе, з місцем для танців та музикантів. Столики були розставлені рядами , але кутом до кута. Виходило так, що інші відвідувачі сиділи в тебе не за спиною, а ніби поруч по праву, чи ліву руку.
Звичайно, що ми звернули на себе увагу, як формою так і мовою. Дочекавшись замовлених страв та графинчика горілки почали трапезу. Замовлення в кожного було різне, виходячи з цікавості та фантазії. В когось в заказі були «мочёные» помідори. Помідори і справді виявились смачними, тож вирішили ще дозамовити. Один з наших, вже доїдаючи чи не останню помідору, стиснув її в зубах і вона цвиркнула… Та так що попала на відвідувача, який сидів збоку за сусіднім столиком з дамою. Напевне, що якщо б не було дами, то все б обійшлося вибаченням. Але не в цьому випадку….
Тож вислухавши вибачення він все ж піднявся, підійшов до столику і таким ввічливим голосом почав, - «Молодой человек! Разрешите я научу вас как кушать мочёные помидоры. Вот так надо. Берёте помидор в руку и прокалываете его вилкой. Вот и всё! Теперь можно есть и не бояться что он брызнет.»
Ми всі були загіпнотизовані його потоком слів і спочатку навіть оторопіли від того, що він зробив далі. А він по закінченню своєї тиради розмазав цим помідором нашому товаришу по обличчю і відійшов… Я одразу зрозумів, що може бути далі… Тож обхопивши нашого товариша руками старався вгамувати його порив гніву. Так, він зараз наваляє йому, але чим це закінчиться? В міліції нас обдеруть до нитки і ще й на поїзд можемо не попасти. Партійні колеги, ті взагалі шарахалися від подібних ситуацій… Тож спільними зусиллями вдалося загасити цю історію, осадок від якої все ж таки лишився. Та потім всі погодилися, що ця бійка і розбита морда цього москвича, могла нам обійтися дуже дорого і в прямому і в переносному сенсі.
На цьому наші пригоди закінчилися і ми благополучно добралися додому, всі цілими і здоровими, та ще й з непоганими грішми.
08.01.2020 р. м. Вінниця
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=860702
Рубрика: Лірика
дата надходження 09.01.2020
автор: Мирослав Вересюк