[i]До 120-річчя народин
С.М. МОСКОВЦЯ
[/i]
[color="#3a077d"]16 січня цього року промайнула 120-та річниця від дня народження
чл.-кор. АН УРСР, професора, доктора сільськогосподарських наук,
колишнього директора (1962-1971 рр.) Інституту мікробіології і
вірусології НАН України С.М. Московця (1900-1971 рр). Семен
Микитович – ровесник 20-го сторіччя – свідок бурхливої і супереч-
ливої епохи, доби революцій, воєн, голодоморів, репресій, руїни і
блюзнірських "поривань" існуючої в той час ”збільшовиченої влади
до “відновлення” духу і тіла суспільства. Його життєвий і творчий
шлях є віддзеркаленням тих неоднозначних процесів, які мали місце
в пожовтневій, до- і повоєнній Україні та за її межами, на теренах
Російської імперії, невільним додатком якої була і наша країна.
Розглядаючи документи, архівні матеріали та наукові праці
С.М.Московця зі світоглядних позицій, можна виділити принаймні
5 періодів його життєвого, освітнього і творчого шляху:
запорізький – 1916-1925 рр, 1-й київський – 1926-1934 рр,
азербайджанський – 1934-1952 рр, херсонський – 1952-
1960 рр. та 2-й київський – 1960-1971 рр
Уродженець села Санжарівка (нині с. Полтавка) Гуляйпільського
повіту, що на Запоріжжі, С.М.Московець після закінчення початкової
школи за місцем народження та двохкласного земського училища
навчався у Преславській учительській семінарії (1916 р.), а потім в
Бердянській професійній педагогічній школі (1920-1922 рр.). Далі:
білогвардієць (за примусом) – 1919 р. втеча і звільнення з армії за
хворобою (висипний тиф), 1920 рік –.він голова Санжарівського
комітету незаможних селян; 1921-1923 роки – завідуючий і учитель
Санжарівської трудової школи; 1923-1925 роки – голова
Санжарівської сільської ради і член Гуляйпільської районної ради.
Період життя – бурхливий, наповнений несподіваними подіями,
і суперечливий, як і сама епоха!
Лише коли пристрасті політичного та військового характеру
уляглися, Семен 1925 року вступає на факультет профосвіти (відділ
агробіології) Катеринославського (нині Дніпровського) університету,
що в ті часи називався, як і всі інші університети в Україні, Інститутом
народної освіти (ІНО), а наступного року вже студент Київського ІНО – університету, що в царські часи і за УНР носив ім’я Святого Володимира
(нині Національний ун-т ім. Тараса Шевченка). Після закінчення ІНО
Семен Микитович вступає до аспірантури Інституту ботаніки ВУАН за
фахом мікологія, працює деякий час в Київському сільськогосподарському
інституті та (за сумісництвом) у Вищій комуністичній сільськогосподарській
школі.. А в лютому 1934 року несподівано виїжджає за відрядженням до Азербайджану і залишається тут на довгих 18 років, працючи спочатку
зав відділом захисту рослин Мільської дослідної станції, а потім зав
сектором фітопатології АзНДІ землеробства. Тут, в Азербайджані
виконує кандидатську дисертацію з гомозу бавовнику, яку захищає
в Харківському Університеті (1938 р.), а згодом і докторську з вірусології.
Останню захищає в Тбіліському с.-г. інституті 1949 року та отримує звання професора 1950 року.
Та душа Семена Микитовича прагне додому. Адже не зі своєї волі
чи якогось дива він покинув у Києві свою родину, в якій було двоє
прикутих до ліжка: старша дочка Галина та дружина Уляна. “Не до
жиру, аби живу” – каже відома українська приповідка. Автор цього
повідомлення, вивчаючи архівні матеріали, у 2000 році зробив
припущення [1] , що “відрядження»” молодого вченого, котрий
мав непогану роботу й кар’єрні можливості у Києві, їде в голі
степи Азербайджану, щоб “підіймати науку” чужого його серцю
краю. Очевидно, через репресії проти української інтелігенції,
зокрема переслідування одного із його вчителів – Миколи Зерова
та його друзів. Лише незадовго до смерті “учителя народів”
Й.Сталіна в кінці 1952 року після довготривалої судової тяганини
з адміністрацією АзНДІЗ він повертається в Україну, але не в столицю,
де проживала його родина, а в Херсон, в Інститут бавовництва, що
згодом став відомим як Інститут зрошуваного землеробства. Тут він
обіймає посади завідувача відділу фітопатології та заступника
директора з наукової роботи. Тут, поряд з хворобами бавовнику,
розпочинає дослідження вірусних хвороб картоплі, помідорів та
інших овочевих культур. Ці дослідження стали підґрунтям для
подальшої роботи у цьому напрямку в Інституті мікробіології ім.
Д.К.Заболотного в Києві.
Ініціатором організації широких досліджень з вірусології в
Україні у повоєнний період по суті був колишній директор
вказаного інститут академік В.Г.Дроботько. Розуміючи те, що
для вирішення вірусологічних задач, у першу чергу, потрібні
кваліфіковані кадри, Віктор Григорович підготував через
аспірантуру фахівця вірусолога А.Д. Бобиря та запросив
молодих спеціалістів (А.А.Скофенко, В.А.Горюшин),
створивши наукову групу з цих вірусологів при відділі бактеріозів
рослин. Втім цих кадрів, на думку В.Г.Дроботька, було обмаль
для вивчення вірусних хвороб рослин та розробки системи
захисту культурних рослин від вірусів, відтак в 1960 році він
звернувся до Президії АН УРСР з проханням щодо організації
відділу вірусології та запросив С.М.Московця як знаного у
наукових колах вірусолога, вручивши йому ще й портфель
заступника директора з наукової роботи, з метою підготовки
необхідних кадрів і розгортання широких досліджень з
вірусології в Інституті,
Завдяки діяльності чл.-кор. АН УРСР (1967 р.) С.М.Московця
в керованому ним Інституті за короткий період (1962-1971 рр.)
було підготовлено висококваліфіковані кадри спеціалістів-фіто-
вірусологів для не лише для України, але й для Узбекистану,
Молдови, Іраку та Єгипту; розгорнуто масштабні дослідження
вірусних хвороб важливих сільськогосподарських рослин
(пшениці, картоплі, томатів, зернобобових культур, цукрових
буряків, огірків, кавунів, динь, хмелю, плодових дерев тощо);
та властивостей їхніх збудників, розширено пошук антивірусних
речовин; започатковано дослідження вірусів мікроскопічних
грибів, фітоплвзм та водоростей; розпочато розробку
технологій отримання безвірусного садивного матеріалу
картоплі методом літніх посадок в комплексі з обробкою бульб
стимуляторами росту, вирощування посадкової еліти у високо-
гірних регіонах Карпат та оздоровлення рослин методом
культури верхівкових меристем. На цей період під керівництвом
і за сприяння С.М.Московця було захищено більш як 20 кандидат-
ських дисертацій та отримані матеріали, що лягли в основу
успішних докторських дисертацій (А.Д.Бобир, А.Л., Бойко,
М.І. Менджул, О.Г. Коваленко). По суті була створена школа
фітовірусологів, роботи якої відомі не лише в Україні, але й
у ближньому і далекому зарубіжжі. Про роль С.М.Московця
в розвою вірусології в Україні досить повно та зі знанням
справи описав у свій час його учень і послідовник, нині
покійний В.Г.Краєв [2]/
Одначе, створенням фітовірусологічної школи в Україні
діяльність С.М.Московця як вченого, менеджера науки,
педагога, громадського діяча не обмежується. Організувавши
у 1963 році в Інституті сектор вірусології, він ініціював
Постанову Президії Української АН про перейменування
керованого ним Інституту імені Д.К.Заболотного в Інститут
мікробіології і вірусології – назву, з якою наша наукова
установа живе й донині. Крім того, вчений заклав наріжний
камінь в підмурок нового інституту: згаданий сектор, як
“законно народжене дитя” Семена Микитовича, 1968 року
отримав структурну самостійність під новою назвою –
“сектор молекулярної біології і генетики”, керований акад.
С.М.Гершензоном, і нову будівлю, в якій ось уже більше як
пів століття існує потужна наукова організація (з такою ж
назвою) в системі НАН України.
Здається,цього було б цілком достатньо, щоб пом’янути
добрим словом Семена Микитовича в його славне 120-річчя!
Та, певно, добре запам’ятались йому бесіди зі своїм
попередником – В.Г.Дроботьком, який мріяв про створення
не лише “відділу вірусології”, з трьома лабораторіями:
загальної вірусології, вірусів рослин та вірусів людини і
тварин, алей інших відділів, зокрема: мікробіології водн,
земних надр, повітря, технічної мікробіології, харчових
бродильних процесів, дріжджових організмів, протистології,
органічного синтезу та аналізу, антибіотиків. Та можливості
людини обмежені його біологічними ресурсами, фінансами і
невмолимим плином часу. Все ж за директорства С.М.Московецю
вдалося створити сектор технічної мікробіологі під керівництвом
чл.-кор. АН УРСР Є.І.Кваснікова, з відділами промислових
мікроорганізмів, технології процесів біосинтезу, хімії сировини
для біосинтезу, біології газоокиснювальних мікроорганізмів.
Отож, С.М.Московець був гідним продовжувачем справи свого
попередника – В.Г.Дроботька в оновленні та структурної реорга-
нізації Інституту, створеного великим вченим – мікробіологом і
епідеміологом, Третім президентом Академії наук України
Д.К.Заболотним, життя якого було б бути набагато довшим
та плідним, аби не його передчасна та таємнича “втеча”
у вічність. Геній цих великих вчених-організаторів науки
полягає саму в тому, що вони прогнозували розвиток
нових напрямків у мікробіології і вірусології та передбачали
створення відповідних структурних підрозділів для концентрації
і реалізації наукової думки.
Можна було б перераховувати тут ще цілу низку заслуг
С.М.Московця перед наукою, державою, світовою спільнотою.
Певно, ті роботи, які він виконував на громадських засадах
як Голова Українського відділення Всесоюзного мікробіологічного
товариства (ВМТ), головний редактор “Мікробіолочного журналу”,
член Відділення біохімії, біофізики і фізіології медицини Української
академії наук, голова ради з захисту дисертацій тощо. Цією роботою
він здобув славу високо інтелігентної і ерудованої, чуйної до
співгромадян з їхніми повсякденними потребами людини. В тих,
хто мав щастя спілкуватись з ним чи бути поряд, найбільше
запам’ятався його тихий, але переконливий голос і… батьківська
тепла та щира посмішка що випромінювала багатий внутрішній
світ його багатостраждальної душі.
Про це пам’ятав і автор цього повыдомлення, виплескуючи
свою любов до вчителя у римовані рядки вірша «[b]Сивий орій*[/b]»,
присвяченого 100-річчю вченого у 2000-му році:[/color]
[i]…[color="#0b3eb5"][b]Твоє коріння проросло з підмурків –
З обагрених кровицею полів,
Де Дорошенко бив зухвалих турків,
І гнав Махно московських біляків.
У серці юнім ріс лункий супротив
Імперській силі, що душила нас,
Тобі сам Бог дорогу напророчив
В козацький стан до Нестора Махна.
Звитяжний дух сміливих запорожців
Проніс ти гідно через все життя
До тих часів, коли в останнім році,
Нараз скорботно канув в небуття.
Ти тяг свій плуг на науковій ниві,
Як орій сивий, глибоко орав -
В землі сухій, незрошеній, примхливій
Зростив немало соковитих трав.
Твої старунки вклались в буйні сходи –
Когорту учнів, котрих ти любив.
Ти однодумців з нашого народу
У кіш незборний на літа зглобив.
Ти мав велике, чуйне, щире серце,
Проникливий, несхитний, світлий ум;
Як отаман, тарпана вів у герці,
Бо не впадав у вимушений сум.
Любив Вкраїну, українську пісню,
Ділив із нами свя́та, хліб і сіль.
Твоя привітна батьківська усмішка
Нам тамувала найгостріший біль.
Твоє ім'я – в скрижалях полум’яних,
В ряду найкращих дочок і синів...
В краю святім – від Дону і до Сяну –
Лунає вам наш величальний спів![/b]
[/i][/color]
16.01.2000, © Олекса Удайко
Список цитованої літератури:
1. О.Г.Коваленко. Світогляд, коло наукових
інтересів С.М.Московця – віддзеркалення його
душі і часу. Пульсар. 2000, № 5-6, С. 68-72.
2. В.Г.Краєв. Роль Семена Микитовича Московця
в становленні і розвитку фітовірусології в Інституті
мікробіології і вірусології НАН України (1960-1971 рр.).
Мікробіол журн., 2003, 65, № 1-2, С.59-69.
___________
*Скорочений та веиправлений варіант вірша,
раніше опублыкованого на сторінці автора.
На стітлин автора: С.М.Московець в день його
70-річчя.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=863688
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.02.2020
автор: Олекса Удайко