Осінній вечір… Цього року осінь видалася засушливою. Але прохолода зробила своє діло, багато дерев напівголих, понурених, наче задуманих, що попереду зима. Купчасті, білі невеликі хмари деінде розкидані по небу, деякі із них, купаються в сонячному промінні. По обрію, майже чисто, лише тоненька синя смужка, вкрала шматочок сонця.
Біля хати, на лавці під калиною, сиділа Марина. Її погляд бігав по напівголому дереві, червоні, налиті соком ягоди, спонукали до роздумів, не давали спокою. Ну от, вони достигнуть при перших морозах, а там мама і знімить їх до чаю. Добре калинонці , не дарма плекає грони, адже так комусь потрібні ці ягоди. А кому буде потрібне моє дитя, що я ношу під серцем? Мабуть тільки мені. Як наважитися сказати мамі? Відразу починає верещати, як завжди, а потім можливо й охолоне, а, як ні? Буде навчати, я ж казала, не оступись, не повтори моєї долі. Звичайно, не солодко жилося без батька. Але ж я живу, вже стою на ногах, невже я не дам ради? Ні –ні, я сильніша за неї, маю роботу, ще й не погану, саме з дітьми. А, що скажуть люди?Та Бог із ними, хто кохав, той зрозуміє. Характери різні, хтось промовчить, хтось засудить. Звичайно село гудітиме, люди люблять комусь кості помити, себе ж не видно. А можливо Михась чи приїде, чи перезвонить. Хоча пройшло чотири місяці, ні дзвінка, ні СМС , шкода, мій номер телефона записав, а я чомусь не додумалася його номер телефона записати собі. А можливо загубив телефон, втішала себе дівчина. А, якщо сходити до його тітки, дізнатися в неї номер телефона, розпочне запитувати, на що. Ні,краще нікуди не піду, треба мамі сказати. Одна надія, можливо тітка Олена колись йому напише, розхвалила, казала родич. Згадала мамину звичку, часто повторює її ; то вже, як карта ляже, у кожного доля своя.
Лелечій крик відволік від думок. Задерши голову догори, посміхнувшись, дивилася на великий клин лелек. Ну от і ви відлітаєте, мабуть вас і не розрізнити, не впізнаю своїх, що гніздилися зовсім близько на стовпі. Час спливе, чи й повернетеся всі? Важка дорога туди, а навесні назад. Чи й милуватиметься моє дитятко вами, як я? Скільки запитань, а відповідь хто дасть й що мені мама скаже ? Поки не видно, треба сказати, а від кого, напевно треба приховати. Наперед знаю, скаже ,» нерівня душ - це гірше ніж майна», верещатиме - не нашої крові. А я ж люблю його, як ясне сонце, як люблю блакитне небо. Тільки погляну догори, вже згадую його ласкавий погляд, його солодкі поцілунки. Хіба кохання вибирає яка кров? І яка є, наша кров?
Давно за вікном стемніло…. Зінаїда повернулася з роботи. Зайшовши до хати, здивувалася, що тихо, бо ж завжди линула з телевізора музика. На маленькому стільчику сидів кіт Мурчик, побачивши господарку, плигнув на підлогу, задрав хвіст вгору.
Мати, придивляючись до доньки,
- Ти нагодувала порося?
Марина накривала на стіл,
- Я вже думала, що й не дочекаюся тебе, вечеря майже застигла. Нагодувала порося і про Мурчика не забула, поласував кашу з молоком . А кури сьогодні рано пішли на сідало, напевно знову не буде дощу.
Мати, переодягнувшись в халат, під рукомойником мила руки,
- А гуси з долини всі прийшли?
- Так всі, я їм теж трохи пшениці кинула. До мене так ґелґотіли, як було не дати. Вони варені лушпайки з комбікормом не дуже полюбляють.
-Ну гаразд,- мати взяла до рук ложку,
-Давай вечеряти.
Марина повільно смакувала гречану кашу з молоком, в нерішучості, подивилася на матір. Як сказати, з чого розпочати розмову? Але мати раз-по-раз дивилася на доньку, зрозуміла, щось хоче сказати,
-Ти, щось розчервонілась, чи й не захворіла часом? Можливо знову якогось віруса підхопила від дітей.
-Та ні , зараз кашу доїм, хочу з тобою поговорити, є справа. Мати, намастила маслом шматочок хліба й поклала біля донькиної чашки,
- Ось давай, до чаю так ситніше, а то щось ти здається трохи схудла. Хоча літо, є літо, в таку пору, роботи забагато, всі втрачаємо вагу.
Марина, подякувавши, відклала хліб в сторону. Вона двома руками тримає чашку з чаєм, зробила декілька великих ковтків й глибоко вдихнувши, тихо видихнула. З під лоба дивилася на матір,
-Мамо я вагітна…
Мати випустила з рук шмат хліба, який намагалася змастити маслом.За мить закашлялася, почервоніла на обличчі. Марина мовчала, потираючи мокрі від хвилювання долоні, чекала, що буде далі.
Гучний голос розірвав тишу,
Так - так, маєш двадцять вісім років, а розуму так і не набралася.
Кіт, що сидів неподалік на підлозі, з переляку занявчав й шмигнув до дверей.
Мати, наче й не помітила кота, продовжувала,
- І коли це сталося і хто він? Як це я не помітила ! Та тобі ж не вісімнадцять років дитино, чим ти думала? Я його знаю і хто він, чи якийсь приблуда?
Марині здавалося, що вони закриті в якійсь бочці, крик різав вуха.Поблідніла, глибоко дихала, щоб не зірватися, опустивши голову, поклала долоні на стіл,
-Мамо це Михась…
Мати зірвалася із- за стола , наче в неї вселився біс, почала махати руками й кричати,
-Та він же єврей! О Боже! Ще тільки нам такого не вистачало. Та він же не нашої крові!
Марина відразу заперечила,
-Так він сказав, що наступного року приїде, якщо в нього нічого в житті не зміниться. Мамо він такий хороший і родич тітці Олені, ти ж знаєш.
-Який, до біса, родич, - мати різко сіла на ліжко, - Десяте ребро її тітки. Оце так - так! Що скажуть люди? Ні тобі воно не потрібне, краще зробити аборт. Ти згадай, як я страждала з тобою, як недоїдали. Дорікала ж мені, що тебе погано одягала. А, що ти можеш дати дитині?
Донька встала з-за столу, зробила два кроки до неї,, хотіла обійняти та мати взявши в руки подушку, різко кинула на підлогу. Вирячивши очі крикнула,
-Завтра йдемо в лікарню!
Й відразу вийшла з хати.
Шалено билося серце, Марина ледь стримувала сльози, а вони, рікою текли по щоках. Дівчина в розпачі, голосно,
-Чи й срок дозволить зробити аборт, мамо, це вже запізно. Не піду в лікарню хоч ріж мене….
Та Зінаїда далеко не пішла. Вона стояла під дверима, хоч і зронила сльозу та хотіла підслухати, що робитиме донька далі, можливо комусь зателефонує?
Почувши ці слова,
Вона різко увірвалася в хату. Але побачивши, як зблідла донька, охолола, в голосі відчувалася ніжність,
-А срок який, доню?
-Мабуть пізно робити аборт, вже скоро маю почути дитя.
Запала тиша.
За декілька секунд, мати підняла подушку з підлоги, мовчки розстеляла постіль. Марина розуміла, зараз краще промовчати.
Мати накинувши ночну сорочку, підійшла до неї. Та наче відірвалася від думок,
-Що мамо?
- Та нічого, завтра схожу до ветеринара, там є дещо, щоб сприяти викидню.
-Мамо… Ні мамо, я народжу, дитя воно живеньке.
- Яке живе, ти ж кажеш, що не чуєш його…
Ледь стримувала себе, щоб не закричати,
-Ні, я народжу це дитя! Кого тут, в селі собі знайду…. Мої однокласники вже по двоє дітей мають.
Мати різко махнула рукою,
-Ті діти батьків мають. Ти думаєш, що цьому єврею потрібна? Це ж така ганьба на все село, вихователька старшої групи, який приклад подає? Всі діти знають, що дитя має мати батька.
-Мамо, але ж на дитині не написано єврей, тим паче, це моя дитина. Можливо хлопчик, а хлопчики частіше схожі до мам.
Переводячи подих, донька продовжила,
-Ти кажеш кров інша, а під ким тільки наша Україна й не була. За останнє тисячоліття наші землі і під татарами й під литовцями були, що вже говорити за росіян, а там що не було євреїв? Чи може ти точно знаєш від кого світ розпочався, мамо? А можливо ми переселенці з других світів, тому ми розподілені, в твоєму розумінні, на різні нації?
-Та досить…. Ви молоді, нині занадто розумні , - сказала тихо.
-Так мамо, давай краще, на цю тему не будемо говорити. І того чоловіка, що на фото мені показала, що це батько. То де він і хто він? Мовчиш.... Вибач це твоє особисте. Але ж, я теж жінка і хочу кохання, поваги..
-О!, Що до поваги краще промовч,- перебила її й продовжила,
-Прославимо на все село.... Може таки якісь пігулки поп`єш, зрозумій доню, не потрібне тобі це дитя.
-Мамо, а я тобі потрібна була?
Зінаїда знервовано замахала руками,
-Все, йди в свою кімнату, досить базікати. Мені, он звіт треба готувати по зерну, а ти з своїми сюрпризами…
Марина, лежачи в ліжку, роздумувала про розмову. Знаючи маму, яка вона буває запальна, іншої розмови і не очікувала. Ні, травити дитя не буду, якщо,то краще сама нап`юся пігулок. Хай поховає нас разом, тоді не буде слави по селі, за те, гадаю буде журитися.
Зінаїда встала дуже зарано і вже сиділа в кімнаті за паперами. Марина вночі, то засинала, то просиналася і наче чула материні слова, про іншу кров. А під ранок, прислухалася до найменшого шурхотіння, інколи чула спів півня й тихий брязкіт собачого ланцюга. Ото й Дружкові не спиться, може відчуває, щось не добре.
Вона привітавшись, вмивалася під рукомийником.
Мати кивком голови відповіла на привітання,
-Ти відро винеси, щоб вода через верх не потекла. І збирайся ... Підемо до лікаря.
Марина винесла відро, включила електрочайник,
-Я в лікарню не піду, ти ж боїшся, що в селі все дізнаються, от і сама у того ветеринара візьми ліки.
Суворий погляд поверх окулярів,
-Гаразд, тільки пообіцяй, що вип`єш.
У відповідь на згоду… кивнула головою. А в самої думки за снодійне, що тільки по рецепту дають матері,
-Я піду на роботу, сьогодні тільки до чотирнадцятої години працюю. Ти, що принесеш їх в обід мені, чи завтра прийму?
Зінаїда задоволено дивилася на доньку,
-Та думаю один день нічого не змінить. По тобі не скажеш, що вагітна, наче в талії така, як і була. Ти тільки не ображайся на мене. Я ж хочу, щоб ти не зазнала в житі стільки клопотів та невдач, як я. А заміж, он виходять і в тридцять років. І не обов`язково мати дітей. А, якщо й мати то тільки не від таких, як Михась.
-Мамо, а кажуть євреї розумні люди,-
- Ага, всі розумні, коли когось спати вкладають, -бурчала в відповідь.
Марина мовчала, чомусь сіпалось око і похололо в грудях, в горлі тиснуло. Від злості хотілося плакати..
Зінаїда, йдучи на роботу, зайшла до ветеринара. Попросила таблетки для сусідської корови, збрехала, що та має отелитися, щоб швидше пройшов процес. В обідню пору, вона зайшла до доньки в садочок. Марина з дітьми саме розставляла тарілки для борщу. Мати всунула в руку пігулки,
-Ти не марнуй часу, прийдеш додому, відразу випий. До ночі все має бути добре.
Донька вмить розчервонілась, взявши пігулки, не заперечила. Пообідавши з дітьми, на руки до себе посадила Ромчика, чорнявого, кучерявого хлопчика. Він сьогодні був перший день в садочку. Намагалася його втішити, пояснювала, що треба , як всі дітки, після обіду лягти в ліжко, трохи поспати. Хлопчик довірливо заглядав їй в очі, навернулися сльози, хотілося плакати. Вже присівши біля його ліжка, гладила по голівці, сама ж рвала своє серце. А можливо і в мене такий чорнявий, як Михась. Такий беззахисний і гарненький, як цей Ромчик.
Діти спали, прийшов час повертатися додому та бажання не було.
Надворі розгулявся вітер, куйовдив русяве коротке волосся Марини. Від різкого вітру сльозилися очі, вона кілька раз окинула поглядом будівлю дитячого садочка, наче прощалася з ним. Здригалося тіло, чи від думок, чи від прохолоди. Тихою ходою, наче ривками, нібито хтось пхнув її в плечі, йшла додому.
На обійсті, піднявши хвіст догори, зустрічав котик, треться об ноги. Дружок ставав на дві задні лапи, як завжди чекав, коли вона підійде й погладить його по голові. Руки хололи від думок, але від того, що вирішила, не хотіла відступати. Крутивши ключ в замку хати, гучно, протяжно скавулів пес й всівся, дивився їй услід. А кіт наче сказився, перевертався на землі й витягувався, подаючи гучне, сердите нявкання.
В хаті, з приймача , лунала третя симфонія Й.С. Баха… Марина вже помившись, переодяглася в чистий, новий халат, сиділа перед стареньким триляжом. Легенько припудрила носика, в дзеркалі бачила своє відображення, зелені заплакані очі. Ні вона більше не плакала, виплакала те сумління, що тримала при собі. Перед нею лежали мамині снодійні пігулки, всі двадцять і стояла склянка чистої, свіжої криничної води.
Вся поринула в роздуми, вже не слухала музики. В голові гуділо… В жмені тримала пігулки, в другій руці тримала склянку з водою. Зробивши глибокий вдих, відчула поштовх всередині себе. Різко встала з стільця, прислухалася до свого тіла. По ліву сторону пупка, відчула легкий поштовх.
На всі сторони розлетілися пігулки, пила воду і перехрестилася,
-Дякую, тобі Боженку! Дякую тобі ! За твою ласку, за твою щедрість, за моє спасіння, за спасіння мого дитяти. Прости мене грішну за необдуману дію, прости…
Вона навіть й сама від себе не очікувала, що поведе себе так. Сльози щастя котилися по щоках, по губах, крапали на халат.
Тільки тепер почула з приймача мову диктора. Та наче зібравши всі сили, емоційно, голосно сказала,
-Ні, ,мамо. Я залишу це дитятко, мені Бог дав на це дозвіл. І, якби ти не намагалася мене переконати, це тобі не вдасться зробити.
А потім тихіше , задумуючись, не поспішаючи,
-А, щодо крові, то вона у всіх червоного кольору. Коли розіп`яли Бога на хресті, в нього теж кров червоного кольору. Ну, а Михась, чи приїде, чи не приїде, то вже, як карта ляже, як ти часто кажеш, мамо..
06.02.2020р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=863886
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.02.2020
автор: Ніна Незламна