Мавка
Пізня осінь, щедра на гололедицю і завивання холодних вітрів, знову покликала Наталю в дорогу. І її сріблясте «Шевралє» бігло по мокрому шосе Львівської траси все далі і далі на схід. Двірники автомобілю ледве справлялися з густою сіткою холодних густих крапель дощу. Непогода почалася тільки-но Наталя виїхала за місто, і ось уже півтори години суцільна пелена води біжить навипередки з її авто по трасі. «Зупинитися б, відпочити» , - подумала Наталя. Але відразу ж відігнала від себе цю думку: «Скоріше додому, туди, де тепло, затишно і безпечно, де можна розслабитися, розпланувати своє подальше життя, яке кардинально зміниться тільки-но вона переступить поріг рідної домівки, де на неї чекає люблячий чоловік». Думки, думки, думки … Вони не давали Наталі спокою . Перед очима пробігали картини із її життя останніх років. І ці роки по справжньому були радісними . Насамперед вона зустріла чоловіка , який подарував їй справжнє щастя.
Їх спільне життя ще занадто коротке, пройшов всього рік від весілля. І весь цей час - суцільний медовий місяць. Вони познайомилися випадково, на зупинці тролейбуса. Був понеділок. Наталя поверталася з дачі своїх друзів, де провела всі вихідні. Друзі запросили у гості, а заодно і допомогти саджати картоплю. Погода стояла сонячна, теплий квітневий вітерець приємно освіжав тіло. Дихалось легко чистим заміським повітрям, і праця на землі приносила насолоду. Дача друзів виходила городом до невеличкої чистої річечки, і в цей весняний час її береги були вкриті жовтими пухнастими квіточками кульбаби. Наталя перебувала в якомусь еферійному стані: від краси природи, свіжого весняного повітря , спілкування з давніми друзями. Увечері смажили шашлики, пили гарне вино, і звичайно ж, пісні під гітару до пізньої ночі. Бог наділив Наталю чудовим голосом, тож співала на біс і ще, і ще.. Друзі Наталі - її однокласники. Вони одружилися відразу після закінчення школи. Народили двох хлопчиків – близнюків. Тож Наталя була похресною матір’ю одному з них. У родині своїх друзів Наталя почувала себе тепло. Тут їй завжди раді. Було про що поговорити, що згадати, адже вони давно вже стали рідними людьми.
Того понеділка також ішов дощ. Наталя, встала рано, щоб нікого не збудити, тихенько зібралася і вислизнула з гостинного заміського будинку своїх шкільних друзів. Тролейбус ось - ось повинен був підійти. Парасоля, аж ніяк не захищала від дощу. Наталя вже промокла , а ще й автомобіль, який проїжджав мимо облив її з ніг до голови холодною брудною водою. Від несподіванки Наталя на мить завмерла, споглядаючи як по сукні стікають потічки води і грязюки. Авто проїхало декілька метрів і зупинилося. До неї біг середнього зросту молодий чоловік в спортивному костюмі. Суперечки не виникло, бо чоловік так щиро перепрошував і так винувато себе почував, що Наталі стало аж ніяково. Молодого чоловіка звали Максимом, і він підвіз Наталю додому. Ще раз вибачившись, попросив дати номер свого телефону, і пообіцяв зателефонувати їй після роботи. В той же вечір Максим зустрічав її з букетом квітів . Потім були прогулянки містом, знайомство з друзям , рідними. Максим увійшов у її життя раптово, але якось доречно і комфортно. З того часу Наталя і Максим не розлучалися. Максим виявився успішним комп’ютирщиком. Працював в одній з престижних компаній міста. Наталя викладала українську мову та літературу на філологічному факультеті педагогічного університету.
Що ж вона скаже йому, своєму Максику, як називала його Наталя, коли стане на порозі рідної домівки, та ще й не одна. Машину підкинуло на слизькій трасі і Наталя зрозуміла, що заднє колесо її «Шевралє» пробито. Що робити, пронеслася думка, адже вона в машині не одна. На задньому сидінні тихо і мирно спить у теплій дитячих ковдрі дитя , тепер уже її син – Андрійко. Траса , у цю пору доби була майже порожня. Самій упоратись з проблемою Наталя б не змогла. Сутеніло. Від найближчого населеного пункту її відділяли всього якихсь п’ятдесят кілометрів. На щастя дощ помалу вщухав, і Наталя вийшла з машини. Голосувати довго не прийшлося і на узбіччі зупинилося чорне «Мітсубісі». З машини вийшов чоловік і наблизився до Наталі. Молода жінка полегшено зітхнула, поміч підійшла вчасно. Чоловік зупинився. І Наталя почула його голос, який виявся знайомим: «Ви вже промокли до нитки. Що сталося?».
Наталя вдивилася в обличчя чоловіка .
- Андрію, ти?
Він здивовано і розгублено вимовив
- Наталю, ти? От так зустріч. Сідай в мою машину поки впораюся з твоєї проблемою.
- Ні , Андрію, - відповіла молода жінка. - Я не одна, зі мною дитина.
- Твоя.?
- Так. Син Сашко.
Наталя запнулася. На очі навернулися сльози. І одна маленька сльозинка не втрималась і покотилася по щоці .
- Ти плачеш?.
- Ні, то дощ.
- Ну все, потім розкажеш. А я поки що заміню колесо на твоєму авто. Гадаю, запаска є?
- Так, є.
Чоловік заходився ремонтувати авто. А Наталя перенеслася думками у час, коли вона вперше зустрілася з Андрієм. То було в одному маленькому курортному містечку під Одесою. Літо видалося того року спекотне як ніколи. Температура повітря сягала рекордної позначки +38° за С. Навчальний рік в університеті видався напруженим, та і, щоб виплатити борг за двохкімнатну квартиру, у якій мешкала на правах подальшого викупу, Наталя вимушена була підробляти у вищому училищі культури і мистецтв. І, коли відчула, що від перевтоми погіршилося самопочуття, вирішила підживити своє здоров’я морським повітрям, сонцем і новими враженнями. Купила путівку в санаторій на цілих вісімнадцять днів, взяла білети і потяг помчав її прямісінько до морського узбережжя. Наталя поселилася у номері на двох. ЇЇ сусідкою виявилась молода симпатична дівчина. Вони познайомилися і відразу подружилися. Звали її Оксаною. Дівчина була молодша за Наталю на 7 років. Зелено-сирі великі очі , злегка видовжене обличчя, гострий невеликий носик, ямочки на усміхненому обличчі і отой чаруючий львівський акцент надавали Оксані якогось незвичного витонченого шарму. Дівчина була тендітною, біла шкіра, неначе світилася. І вся вона була легка і якась повітряна. Здавалося, ось підніме свої тонкі руки і злетить. Вона і ходила, неначе літала. Вчилася Оксана на економічному факультеті Львівської політехніки. Любила поезію, писала вірші. І тут уподобання дівчат зійшлися. Вечорами вони довго разом сиділи на березі моря і читали улюблену поезію, тихенько співали українських пісень і були щасливими.
Особливо любила Оксана твори Лесі Українки. А поему «Лісова пісня» цитувала на напам’ять.
О, не журися за тіло!
Ясним, вогнем засвітилось воно,
чистим, палючим, як добре вино,
вільними іскрами вгору злетіло.
Легкий, пухкий попілець ляже,
Вернувшися , в рідну землицю, —
стане початком тоді мій кінець.
Монолог Мавки Оксана не декламувала, а мов би проживала – сама ставала тією вродливою незвичайною дівчиною. Наталя обняла Оксану і зворушливо вимовила:
- Ти ж моя , Мавка. Тобі не в політехнічному вчитися, ти ж справжня актриса.
- Оксана замовкла. Стишилася, немов би скрутилася в калачик . На обличчя упав смуток.
- Може б і була актрисою, та не сталося, як гадалося….
- І за мить перевела розмову на інше , почала оповідати веселі історії з свого студентського життя , багато сміялася, але її веселість була аж занадто неприродня. Наталя не стала нічого більше розпитувати, взяла подругу за руку і вони пішли до свого тимчасового дому в санаторій.
Дні овіяні сонячним світлом, морськими теплими хвилями , приємним спілкуванням пролітали один за одним з неймовірною швидкістю . А таєнство вечорів на березі моря з кожним днем зближувало нових подруг і вони відкривали один одному потаємні куточки своїх сердець.
І ось в один з таких сокровенних дівочих вечорів до них і підійшов Андрій. Познайомилися. Зав’язалась розмова. Андрій не зводив захоплюючого погляду з Оксани. Та і як можна було не закохатися у таку чарівність. Всі дні вони проводили разом. Він дарував дівчині квіти, виконував всі її бажання. А якось у вечері Наталя і Оксана сиділи в альтанці біля моря. У Андрія в цей день виявилися якісь справи в Одесі. Тож подруги присвятили цей вечір одна одній . Була вже пізня година. І ось раптово в шум моря увійшла музика . Чарівна соната. Музика мовби народжувалася з морських хвиль, котилася до берега, падала в пісок і знову з хвилями пливла по морю.
Оксана напружилася. Завмерла. І раптом заплакала. А потім заспокоївшись повідала Наталі свою життєву історію.
Батьки Оксани були відомими і шанованими музикантами у Львові. Мама скрипачка, а тато піаніст. Тож Оксана зростала у творчий інтелігентній сім’ї. Вона була єдиною донькою своїх батьків. А ця мелодія Єдварда Гріга «Ранок», улюблена п’єса її мами. «Я пам’ятаю - , говорила Оксана, - себе маленькою дівчинкою, з двома тоненькими кісками, яка тихо сидить на великому шкіряному дивані у світлій просторій вітальні. За роялем тато, а мама у довгій сукні блакитного кольору зі скрипкою. І чарівна музика, і проміння сонця, яке падає мамі на обличчя, і ,здається, що сонячний вітер цілує мамині руки, і вони народжують сонячні звуки». Дівчинка боялася поворухнутися , щоб не злякати цю чарівну мить. А потім ні мами , ні тато не стало. Автобус в якому вони їхали з гастролей попав в аварію. Загинули тільки двоє. І це були батьки Оксани. «З тих пір, - продовжувала своє сповідання Оксана, - куди б я не їхала з рідного Львова, то завжди беру з собою мамину легку блакитну сукню. Вона і зараз зі мною».
- Мама і тато завжди ось тут, - Оксана притулила руку до серця, і продовжила , а ще він мій Сашко. Мій Лукаш. Ти , Наталю, говорила , що я схожа на актрису. Я повинна була нею бути. Ще в школі захоплювалась театром. З першого по одинадцятий клас відвідувала театральну студію . Там і познайомилася з Сашком. Яке це чудо раптом переміститися в казку. Стати непросто дівчинкою Оксаною , а принцесою., чи просто якоюсь пташкою , чи метеликом і прожити ще чиєсь життя. Ми разом з Сашком підростали . Справи театральної студії, прем’єри, конкурси, репетиції, виготовлення декорацій , пошиття костюмів – все це стало основою нашого життя. А коли . керівник театру запропонував до постановки драму - феєрію Лесі Українки «Лісова пісня» - в мене завмерло серце. Це хто ж буде грати Мавку? А коли почула , що мене затверджено на цю роль – радості не було кінця. Образ Лукаша довірили зіграти Сашку. Ми на цей час навчалися в одинадцятому класі. Ось тоді і народилася наша любов. Уже не дитяча прихильність, а дорослі справжні почуття. Мої батьки на той час вже поселилися на небесах, а я жила з бабусею, татовою мамою. До речі, вона зі східної України , вчителювала у місті в якому ти зараз живеш, Наталю. Коли батьки загинули мені було одинадцять років, тож бабуся переїхала у Львів, стала працювати вчителем в школі, де я навчалася. І присвятила все своє життя мені . Нам разом було добре. Бабуся у мене молодець. Хоч і на пенсії, але ще працює. Вона гарна вчителька. У нас вдома кожні вихідні гості. Бабусині учні, мої друзі – , але вже без Сашка….» Оксана замовкла. Наталя тихенько запитала :
- А що ж було далі?
- А далі, були роки щастя. Ми разом вступили до Київського театрального вузу на акторський факультет. Я не хотіла покидати бабусю саму у Львові , але вона настояла на тому, щоб я не відмовлялася від своєї мрії. Сашко жив з мамою, його батьки давно розлучилися і не підтримували стосунків. Батько не спілкувався навіть з сином. Але це не завадило Сашку вирости щасливим, веселим, душею компанії. А ще він був дуже красивим. Всі дівчата на курсі задивлялися на нього. Я страшенно ревнувала.
- Ну, ти , чого, Зміючко ( так часто коханий мене називав).
- Дівчат багато, а ти у мене одна. І дістався я саме тобі.
- Ніяка я не Зміючка образливо і сердито відповідала я, і била його своїми маленькими кулачка у груди . Як що ти не забув - я - Мавка.
- Та не забув , не забув ,- Сашко сміявся.
- Я тобі, що барабан.
- А потім прийшов 2013 рік. Студенство вийшло на Майдан. Серед них були і ми. З 29 на 30 листопада я і Сашко залишилися ночувати на Майдані . В 4 ранку почалася зачистка , яка тривала близько години. Я упала, на мене посипалися удари кийків. Де й взялися у Сашка сили. Він вирвав мене з рук беркутівців і ми побігли.
- Для нас тоді прихистом став Михайлівський монастир, який схоронив нас за своїми стінами студентську молодь. Його ворота зачинилися, і ми забарикадували двері лавами . Здавалося, що те, що відбувається з нами це не сьогодні, а за часів Київської Руси, коли Києву загрожували полчища Батия. Ми допомагали раненим, наші хлопці заспокоювали дівчат, які плакали. Потім Сашко підійшов до мене почав цілувати мої синці на руках, обличчі і сказав :
- Я ніколи їм цього не пробачу.
- Коли на схід нашої країни увірвався «русский мир», Сашко пішов в окопи. О, які есемес – повідомлення він писав мені. Ці листи , ось тут , в телефоні. Вони завжди зі мною , як і мамина сукня.
Оксана передала Наталі телефон.
- Прочитай, це доречно. Читай вголос.
Наталя взяла телефон відкрила есемес – память.
«Моя дорога Відьмочка, я може все –таки Мавка? На дворі ніч. Обстріли вщухли. Яке ж красиве небо зимової ночі. Підійди до вікна, моя кохана, подивись на Велику медведицю. Саме на неї я зараз дивлюся також. Хай вона нас поєднає».
«Я вже так за тобою скучив . Як там наше студентське життя ? Як наш Дніпро? Чекай я повернуся. І ми будемо найщасливішою парою на землі!
Хочу кожну хвилину насолоджуватися тобою. Хочу віддати всю свою ласку , ніжність теплоту тобі!»
«Ти мені потрібна кожної миті, як повітря, я без тебе, як квітка без води. Ти , мій промінець світла., зміст мого життя Я тебе кохаю! У моїх мріях тільки ти , моя ніжна. Я так хочу потонути у морі твоєї ніжності і любові. Я кохаю тебе!»
Страшна звістка прийшла всередині зими . Підірвався на міні. Сашко був ще живий. Лікарі боролися за його життя. З останніх сил коханий подзвонив мені і сказав: « Я помираю, але завжди буду з тобою. Я хочу щоб ти була щаслива , народила сина і назвала моїм ім’ям. Подивись на Велику медведицю , я буду там….І все …. Світ померк . Я не могла ходити тими ж коридорами, де ми ходили разом, сидіти в тих аудиторіях , грати на сцені без нього. Просто бракувало сил. Я ходила київськими вулицями , скверами. І скрізь шукала його, свого Сашка. Київ став нам дорогим. Ми з Сашком полюбили це місто .Наш незрівняний Львів ми залишили у серцях ,як спомин дитинства, наших дитячих мрій, нашого рідного порогу. А Київ з його проспектами, площами, величчю Дніпра увійшов у наше доросле життя на крилах кохання. Дніпро , то , щось особливе. Коли ми вперше побачили його ще з вікна потягу то були вражені назавжди і безповоротно. І кожну вільну годину проводили на березі цієї незвичайної річки. Особливо в теплу пору року. Сашко гарно плавав і запливав так далеко, що мене огортав страх. Я так боялась. Що більше його не побачу. Відчуття страху втратити Сашка у мені жило завжди. Я кричала , просила його повернутися до берега. Сашко шуткував: « Приплинь , приплинь до бережка. Дам тобі істи – пити , ще й гарно походити». Це ж з нашої казочки, яку ми ставили в театральній дитячій студії у Львові. Сашко, маленьким восьмирічним хлопчиком грав Івасика – Телесика, а я злу відьму. І коли я злилася він пригортав мене до себе і просив : Ну, Відьмочка , годі злитися.». І знову між нами наступав мир. Зима, здавалося, не закінчиться ніколи. Я замерзала у цій страшній зимі. Навколо були друзі, щось говорили, втішали, підтримували, але я скрижаніла . Мене нічого більше не цікавило. На заняття я не ходила.
- Педагоги з розумінням віднеслися до мене. Я завалила сесію. Мені пробачили., треба було перездати всі заборгованості. Але без Сашка був втрачений всякий інтерес до акторської професії.
- А потім у світ прийшла весна . Така непередбачена і примхлива. Наче б то, розливалася сонячним теплом вдень, а ввечері - знову сніг, вітер, хуртовина. А на ранок - сонце розчісувало волосся беріз і гралося в піжмурки з крижаними брилами льодоходу. Весна торкалася моїх долонь, очей, вуст. Ті дотики були такими ніжними, як і Сашкові. Я прийшла на берег Дніпра , до річки, яка стала невід’ємною частиною мого буття, моєю мудрою порадницею, моєю подругою. Саме вона була таємним світком нашого кохання. Кохання , яке увірвалося в серце і залишилося там назавжди. Воно було щасливим, теплим як сліпий літній дощ, і лагідним , як весняний молодий вітерець. Наші життєві човни завжди пливли до одного берега. Ми були щасливою парою . Але весну 15 року я вже зустріла без Сашка на березі нашого Дніпра.
- Це несправедливо, жорстоко, і незрозуміло, що його більше немає ні біля мене, ні біля нашої річки… Сашка забрала війна з такою короткою назвою АТО. Я стояла і дивилася на льодохід, як великі крижані брили, наскакуючи одна на одну, пливли за течією. Пригрівало сонце, і крига на очах танула. Та вічний льодохід залишився у моєму серці, і навіть весна не змогла його розтопити….. Я йшла по цій весні і не відчувала дороги . Ноги самі понесли мене до Михайлівського монастиря . Я запалила свічку і плакала . До мене підійшов священик , і доторкнувшись до мого плеча, сказав: «Поплач, погорюй бо цього просить твоя душа . Дай своїй душі простір, безкінечний простір, щоб вона натужилася досхочу. Дозволь душі своїй побути в печалі і скорботі. Щоб пережити втрату потрібно пройти всі стадії горя, а це процес болючий і страшний, але ти витримаєш, і життя повернеться в колишнє русло. Бог тобі в цьому допоможе і ти знову будеш щасливою.»
- А як це? Його більше немає…..
- Але він займає в твоїй душі своє місце. Яке належить тільки йому. Просто він перебуває там, звідки не повертаються. Прийде час і до тебе спуститься янгол і сяде тобі на плече, і може, цим янголом буде саме він. Той по кому ти так горюєш, він розрадить тебе, але для цього потрібний час. І ти дочекаєшся цього часу.
- Потім я повернулася до рідного Львова , вступила на заочне відділення політехнічного університету, Оксана замовкла. Ніч огорнула морський берег, але дівчата ще довго сиділи у тиші. Вже й повернуло за північ. З моря подув свіжий вітер. І до цього спокійна морська гладь стривожилась, спінилася , високо піднялася, забурлила і кинула їм під ноги холодні хвилі. Давно вже змовкла улюблена мелодія Оксаниних батьків, а вони все сиділи в якомусь заціпенінні .
- А як же , Андрій? - запитала Наталя.
- А що Андрій,? У нього гарна посмішка , він такий галантний . А мені так захотілося тепла , чоловічого плеча. А ще я мрію про диво , щоб до мене спустилося маленьке янголятко. А може небеса подарують мені Сашка в подобі цього янголятка.? Ти мене засуджуєш?
- Ні , що ти, - сказала Наталя. Ніч підійшла до кінця і ранок застав дівчат в ліжках. Через день Наталя від’їжджала, а Оксана мала цілих два дні наповнених морем, сонцем і зустрічами з новим знайомим. Подруги обмінялися телефонами. З того часу минуло літо, осінь , зима. У світ знову ввірвалася весна. Подруги час від часу телефонували одна одній. Вітали на свята . Оксану знову спіткало горе – померла її бабуся. Потім, якийсь час, у спілкуванні подруг виникла пауза. Чи то Наталя закрутилась , чи Оксані було не до розмов. Але коли Наталя запросила її бути дружкою на весіллі, Оксана відмовилась, сказавши, що має вагому на те причину, про яку : подруга дізнається згодом. Якось Наталя запитала Оксану:
- А як же Андрій, що так закохався у неї того літа на морі? Чи спілкуються вони?.
- А ніяк, - така була відповідь подруги. - Просто роз’їхалися. Курортний роман, ото й усе.
Але в розмові відчувалась якась недоговореність, і Наталя це відчувала. Особисте щастя Наталі закрутило її у вихорі любові, ніжності, пристрасті і ниточка, що зв’язувала подруг стала тоненькою. Уже не так часто Оксана і Наталя спілкувалися по телефону і здавалося, що дружба між подругами затухає, як вогонь маленької свічечки. Та раптом посеред лекції у Наталі задзвонив телефон. На зв’язку Оксана. Наталя вийшла з аудиторії.
- Я слухаю.
- Наталю ти можеш до мене приїхати?
- Що сталася?
- Це не телефонна розмова. Але від твого приїзду залежить життя мого янголятка. Мого сина - Сашка. Приїжджай, я на тебе чекаю.
Телефон на тому кінці вимкнули, а Наталя ще довго не могла оговтатись. «Що сталося? -,гадала вона. - Який син?» Оксана нічого мені не говорила. Оце так раз. Добре, хоч сесія у студентів закінчена , то можна буде на пару днів відпроситися у керівництва університету і поїхати таки у Львів.
Розмова з чоловіком також була нелегкою. Максим не хотів її відпускати, а поїхати разом не було змоги. Він мав невідкладні справи .
Львів зустрів Наталю дощем. Дощ не просто падав з небес, а стояв суцільною стіною. Орієнтуватися у чужому місті було складно. Наталя ввімкнула навігатор. Вона раніше не була у цьому старовинному, овіяному легендами місті. І проїжджаючи повз старе міст , жінка відчула себе немовби в Європі ХІХ століття. Наталя чула, що Львів називають «містом легенд». А зараз на власні оці бачила з вікна свого авто надзвичайно старовину архітектуру будинків, де майже на кожному мурі стоять хранителі міста кам’яні леви. Дощ стишився, але не припинився. Наталя згадала слова Оксани що дощ - звичайне явище для Львова., що місто і дощ мають споріднені душі. Бо Львів без дощу, як і дощ без Львова жити в розлуці не можуть.
Наталя припаркувала своє «Шеврале» біля великого дев’ятиповерхового будинку у новому районі міста. Оксана мешкала на другому поверсі . Двері квартири були відчинені. Наталя ступила на поріг.
- Хтось вдома є? Гостей чекаєте?
- Чекаємо, чекаємо - почувся Оксанин голос. Але він був якийсь занадто вже слабкий. А потім заплакала дитина. Наталя увійшла до просторої кімнати і побачила Оксану в білій хусточці з дитиною на руках. Подруги обнялися і заплакали. Наталя все зрозуміла. Бліде воскове обличчя говорило про те, що Оксана тяжко хвора.
Наталя розпакувала речі, прийняла душ і за чашкою львівської ароматної кави подруга повідала про події, які сталися з неї, від тоді, як вони не бачилися. Приїхавши до Львова після відпочинку і курортного роману, Оксана незабаром дізналася що вагітна. І її щастю не було меж . Вона була готова до цього і чикала з нетерпінням народження дитини. Висновки ультразвукового обстеження показали – хлопчик. Але Оксана і не сумнівалася в цьому. Оте маленьке зернятко, що жило в її плоті син, син – довгоочікуване янголятко, про яке їй говорив священик Михайлівського золотоверхого. Все збувалося, як вона і хотіла. Сашко народився здоровим хлопчиком з вагою 4кг. 200 гр.
- Такий багатир, а роди проходили легко, продовжувала свою розповідь Оксана.
- А коли хлопчику виповнилося 4 місяці відчула, що мене покидають сили. Спочатку грішила на недоспані ночі, про те, що сама поралася з дитиною без будь-чиєї допомоги. Але з кожним днем сили покидали мене. Обстеження лікарів було як грім з ясного неба – онкологія, і вже на четвертій стадії. Тож залишилося якихсь два – три місяці і все… Розумієш, Наталя, як мені хочеться бути біля сина. Дивитися, як росте моє янголятко, радіти життю. Мабуть доля моє така. Небеса забрали моїх найдорожчих людей. Але зараз я все одно почуваю себе щасливою. Я піду до Сашка, до мами, тата, бабусі , а він буде жити, на землі, яку ми так любили, за яку віддав своє життя мій коханий. А ти, ти будеш йому гарною матір’ю. Ти ж не відмовиш мені, Наталю? Саме тебе я хочу бачити біля мого сина.
- А як же батько дитини. Він хоч знає?
- А йому і непотрібно знати. У нього є сім’я, тож для чого її руйнувати. Якби я захотіла , ми були б разом . Його почуття до мене були щирими. Але ж там є донька і їй потрібен батько. Та й взагалі «курортний Андрій», просто гарна людина, а мій Сашко – герой. Таких не забувають і не зраджують. Я прагнула народити сина. Не засуджуй мене за це, будь ласка.
Львівський дощ і сльози подруг злилися в один гіркий затяжний потік. Але треба було вирішувати долю нової маленької людини. Оксана підключила всіх своїх знайомих. Правдами, а подекуди і іншими дивідентами, але документи на усиновлення Наталею Сашка були зроблені. Наталя зняла з банківської картки майже всі заощаджені кошти., щоб вистачило на ліки , і медичну сестру, яка буде доглядати за Оксаною, і вирушили з Сашком в дорогу. Проводи були гіркими і болючими , але іншого шляху не було.
І ось ця неприємність з авто на мокрому майже темному шосе. І яка несподіванка. Це неймовірно, таке буває лише у фільмах, але це той «курортний Андрій » і просто гарна людина. Стояв ось тут, перед нею.
Чоловік відірвав Наталю від спогадів
- Приймай роботу. Твоя карета полагоджена. А ти чого така сумна?
- Просто втомилася…
Сашко- маленький прокинувся і захникав. Наталя сіла в машину і запросила сісти чоловіка.
- А чого це ти , вночі , з малою дитиною? Де ж твій чоловік? Як він тебе відпустив.
- Так виникли обставини
- А ти з Львова чи що?
- Так була у справах.
- До речі чи бачила ти нашу Мавку? Пам’ятаєш, там біля моря.
- Звичайно, пам’ятаю, але ми не спілкуємося. Наші шляхи розійшлися.
- Дивно, мені здалося, що ви кращі подруги.
- Тобі здалося.
- А я оце у Львів. Відрядження. Може побачу і її, нашу Мавку. Як гадаєш?
- Може й побачиш. Бажаю тобі успіху. Як бачиш, земля все таки має форму кола , може ще й зустрінемося.
Два авто Шеврале і Мітсубісі роз’їхалися в різні боки. Та власники цих автівок думали в цей час про одну і ту ж людину - прекрасну дівчину - Мавку. Всю дорогу додому Наталі вчувався голос подруги.
О, не журися за тіло!
Ясним, вогнем засвітилось воно,
чистим, палючим, як добре вино,
вільними іскрами вгору злетіло.
Легкий, пухкий попілець ляже,
Вернувшися , в рідну землицю, —
стане початком тоді мій кінець
І цієї палкої поезії достатньо , щоб передати зміст такого короткого, але такого яскравого сповненого тривоги, печалі і вічного кохання, і такої гіркої радості – Оксаниного життя.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864434
Рубрика: Лірика
дата надходження 11.02.2020
автор: Тетяна Акименко