Зима на календарі минула вже майже буде місяць. Проте на вулиці сніжить, й напівсуворий мороз своїм
холодним подихом не дає прийти по справжньому весні... Багато хто вже нарікає й злиться що цьогорічна
зима вже набридла, а дехто навіть жартує що зараз 51 грудня, та пора міняти календар. Але хай там як,
та Оленці й Софійці це на руку. Томущо дівчатка можуть знову кататись на ковзанах на краю озерця, й
летіти на санчатах стрімголов з височенного горба поміж рідких й струнких дерев. Такий рясний сніг це
маленький земний рай для щасливих дітлахів. Була п'ятниця.
- О, на вулиці знову свіжий сніжок! Викрикнули в один голос дівчатка.
І після школи, вдягнулись потеплішши та побігли насолоджуватись білими сніжинками. Кататись, сніжками
кидатись... Та коли доліплювали вже й сніговика, Оленка
докачувала останню кульку щоби мала бути головою, її "напарниця" Софійка побачила що там на озері хтось
неначе то стоїть, і чимось бє у лід. Дівчаток дуже зацікавило, хто ж це може бути.
- Піду погляну що там. І хоч мама то наказувала не ходити взагалі по озері, я їй не скажу... Відчувши
героїзм у собі промовила Оленка.
Та набравшись сміливості покрокувала маленькими кроками по льоду. Та вже до чогось незнайомого підходити
почала несміливо.
- Ой, та це лелека! Вигукнула дівчинка. Та куди ж ти! Не тікай! Дай погладити тебе! Прохала дівчинка.
А це і справді був великий птах, що лиш недавно повернувся з сонячних країв. Цей "крилатий велетень" шукав
собі їжі в озері. Та озеро на жаль укотре вже замерзло... Проте птах не втрачав ніякої надії дзьобом
роздовбати невблаганний лід, та нічого позитивного із цього не виходило...
- Тобі, мабуть, холодно?! запіклувалась Оленка.
Та хутчіш зняла шубку, й завинула птаха. Їй величезна радість що сніг, а для лелечого то існування це
нежиттєва мить є взагалі... Зовсім безсильний лелека навіть й не хотів тікати, та своїм виглядом не
відмовлявся від допомоги дівчинки. А навіть навпаки, хоч і рук людських й не відчував ніколи. Й Оленка
взяла зробила коло з рученят, притулила до обличчя обернулась в бік подружки й закричала:
- Софійко! Софійко! Бери санки й біжи до мене. Самій дівчинці здавалось що вона насправді дуже голосно
кричала, але Софійці ці слова не дуже добре долинали. Але подружка все ж з великою цікавістю вхопила в
рукавичку шнур від санок та побігла на лід озера. А коли побачила однокласницю роздягненою, зразу ж
вигукнула:
- Ти що, Оленко! Ти застудишся, одягнись!
- Ні, не застуджусь, я для доброго діла її зняла. я віддала шубку йому! Руками показувала дівчинка на сумного
птаха.
- Йому вона потрібніша! Ось для нього! З дитячим жалем відповідала на Софійчине питання Оленка.
А тоді відкрила один рукав від шубки, й показала виснаженого від голоду і холоду лелеку, що лежав мов лялька.
Тихо та покірно. Дівчатка підняли вдвох важкого птаха, поклали на санки, та потягли з озера.
Та тим часом вже смеркалось. Дівчатка поспішали. Й дорогою до дому Оленка вже усе обдумала, вона попросить
маму його відгодувати. - Лелека буде жити з курами й качатами. Він такий ж як і всі вони. Познайомиться й
привикне! А коли набереться всіх сил відпустимо до його родини. Вона напевне за ним сумує дуже?!...
І так і сталось. Мама в дівчинки була доброю, тому і без вагань погодилась допомогти лелеці. Він був до їжі,
не вибагливий, хоч інколи і їсти дещо відмовлявся. Та майже їжею і не перебирав. А Оленка навіть якось й жабку
для нього на "десерт" знайшла. Приносила молоко йому. Та звикала вже до нього як до друга. Й коли недужий птах
вже зовсім сил набрався, прийшов час його відпустити. Хоч так не хотілось цього, його рятівницям... Але все ж
прийшлося!
- Прощай лелеко! Прощалась першою Софійка, - прощай, та нас не забувай!
А Оленка присіла на колінка, обняла лелеку за шию, та зі сльозами на оченятах дивилась на вже наче й рідного
птаха, та промовляла:
- Колись мені мама казала, що дітей приносите ви! Я знаю що це так, але я дуже хотіла братика, та коли мама
ходила в лікарню щоб оформити документи, то відразу ж віддала папку із ними комусь з твоїх родичів, а вони
сказали що лелека той що мав принести мені братика раптом захворів. Він дуже хотів, та не приніс... Я дуже
хочу братика, може ти принесеш мені братика, я скажу мамі щоб ще раз пішла до лікаря і зробила папери.
Принеси мені братика, будь ласка! Й піднявши руки в гору плакала Оленка.
- Лети мій любий друже, лети.
Минуло вже більше ніж пів року, а дівчатка ще до сьогодні згадують та випадок з лелекою. А коли вже знову
наближалась зима Оленці мама повідомила новину.
- Доню! В тебе буде братик!
- Мамо, мамо! Радісно підбігла Оленка, та обняла матір.
- Ура ура, в мене буде братик! Без перестанку святкувала цю новину кружляючи по хаті дівчинка.
І коли лягала спати, стала но колінка та молилась:
- Боже, ти пам'ятаєш того лелеку? Що жив тієї зими в мене! Знайди, будь ласка, його Божечко та подякуй йому дуже
за братика.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864482
Рубрика: Лірика
дата надходження 11.02.2020
автор: Володимир Український