Не можу я забути мандаринку,
Вірніш, лиш дві маленькі її дольки,
Які трималися іще в скоринці –
Їх в сірий щебінь грабали долоньки.
Долоньки ще маленького хлопчини,
Якому зроду дев'ять літ минуло.
Не встиг доїсти, що дали в родині,
Гукання тата хлопця сполохнуло.
А тато сердиться, шукає свого сина:
На пасовисько треба гнать худобу,
А неслух-син ганяє десь донині.
Лиш попусти, відчує враз свободу.
Ну де він вештає? Де тільки його носить?
Якщо не в березі сидить, то в бур’янах,
Відбивсь від дому й їсти вже не просить.
Це добре, що хоч спить у хаті по ночах.
-Де бігаєш? – сердито тато гримнув, -
Бери скоріше палку і корів жени.
Оце росте біда на голову ще змалку!
Свари чи не свари – не чує він вини.
Злякавсь синок, зіщулив свої плечі,
Щоб батько підзатильника не дав йому.
А вже повернеться коли під вечір,
Дістане мандаринку, сховану в пітьму.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=865111
Рубрика: Лірика
дата надходження 17.02.2020
автор: Ольга Калина