...ще зовсім недавно ненавиділа себе за безкінечні подорожі в минуле, за смолянисто-в'язку пам'ять, що, охоплюючи все єство, не давала спокою, переслідувала, мов тінь у спеку, мов морок темної ночі; безсоромно поглинала моє життя... Здавалося, не буде цьому кінця-краю...
Спогади... спогади... спомини... - заглядаю до словника і... обираю "спомини" - воно м'якше, тепліше... Яке ж воно близьке і рідне, милозвучне, домашнє, влучне, своє... І як добре, що воно є... з ним спокійніше, затишніше, з ним ніколи не буде пустки в душі, йому не потрібні співучасники й свідки... - воно самотужки щедро заллє собою найменші шпаринки пам'яті... Це те, куди хочеться повертатися... З ним ніхто й ніколи не буде одиноким і самотнім... А головне - воно завжди зі мною це дивовижне слово - "спомини"... Це - всенький світ, ні, це - Всесвіт мого буття, це прихисток і спокій, цілющий нектар і солодкий трунок чи... бентежне марево...Так, так, бо я сама визначаю яким споминам віддати перевагу - отже, за мною і остаточний вибір...
Малюю обраними фарбами яскравий світ навколо, віртуозно граючись тонами і напівтонами... Слухаю музику серця, яку... обираю сама, всупереч їдкій нав'язливості негативних думок... Дбайливо й щиро вибудовую світ навколо себе, бо, по великому рахунку, все починається тут... ось... зовсім близько... поруч... Щастя людське не буває далеким - воно відчутне, воно на відстані подиху, погляду, простягнутої руки...
Я вчуся жити... І найбільше в світі хочу, щоб мене почули, зрозуміли, повірили... - це велике щастя не загубитись, не зникнути, бути потрібною, неповторною, своєю...
Я вчуся жити... вчуся щоденно і щохвилинно тихо радіти всьому, що маю... Це надзвичайно важко - вчитися жити, бо світ надто жорстокий і безжальний, а життя... надто коротке, мов спалах...
- - -
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=865260
Рубрика: Нарис
дата надходження 18.02.2020
автор: Наташа Марос