Моє життя, це немов сторінки книги,
Давно прочитані й прожиті лиш мною,
У них є літо, осінь й зимні відлиги,
З бузковим цвітом подолані тривоги.
Пізня дитина, як та брунька троянди,
Що народилась, вже перед морозами,
Часті хвороби, то ж не до насолоди,
Батькам заважко, по тілу мов лезами.
Весняна повінь, закликала до життя,
І, як сльозину, хоч й солону ковтала,
Й шквал перепонів, все ж вірила в майбуття,
У люди вийду, я відчувала, знала.
І в сукні зношеній, долала шлях наук,
Роки у школі, з гірчинкою минали,
А коли літо, собиралася у гурт,
Ми буряки з подругами вже сапали.
Полечко чуло, ту пісню, задушевну,
Під сонцем ясним, то ж припікало в плечі,
Хоч заробили копійчину мізерну,
Нас підбадьорювали звуки лелечі.
Давно вірш перший, був написаний до свят,
Теплі рядочки, подеколи згадаю,
Я здивувала родину, знаних малят,
У душі й нині щиросердно плекаю;
«В маленькому містечку
На берегах крутих
Росло мале дитятко
В сім`ї Ульянових…
Росло й думало воно
Про краще майбутнє
Чи проживемо сумно?
Чи світле незабутнє…? »
( написаний в п’ятому класі,
були невмілі перші кроки).
У скруті жити, які вже там вірші,
Та ще й підтримки, опісля не мала,
Бажала я смачніше з`їсти, як всі,
Йти працювати, надію плекала.
Не пасла гуси, з дитинством прощалась,
Тепер лиш спогад, як ранкове сонце,
Те гелготіння, допоки збиралась,
Мене втішало, погляд у віконце.
***
Вкотре сторінку я перегортаю…
В домі нестатки, сім`я завелика,
Тож тільки в праці, можна збути лихо,
Може хтось скаже, то чергова примха,
Хтілось забути, слово «сіромаха».
Як той метелик, роси на листочках,
Вправно збирала, щоб все ж мати сили,
Часто губилась у квітлих пелюстках,
Для батьків втіха. За мене, просили,
Бога й всіх святих, здолать хвороби й страх.
Щоб знайшла стежку, чарівную в житті,
Та й не журилась, з волошками в полі,
І посміхалась, до ромашок в житі,
Перегортаю пелюстки в суцвітті.
***
А чи пройшов, хтось свій шлях без помилок?
Все в окулярах, у рожевих, на жаль,
Ти молодий, тож ще є в навчанні толк,
Вечірня школа, важко, в душі печаль,
Ще ж є робота, багато сходинок.
Підйом по сходах, понадміру крутих,
Хоч оступилась, все ж обрала волю,
Весни сум`яття, в саду закоханих,
Розцвіла квітка, стріла свою долю.
Йду, попереду- хата на горбочку,
То сон, далеко, від мами і тата,
Вітер колиску, гойдав у садочку,
А в житті планів, іще так багато.
Весна минала, моя двадцять п`ята,
Праця, навчання. Вітання колегам,
І за три роки, стоїть своя хата,
Рукам завдячу, рідним й молитвам,
Всього навчили, була ж не пихата.
***
Так пори року, в сторінках ховались,
Гості не часті, до батьків на поріг,
Спогад дитинства, сім`єю збирались,
Любов`ю сповнений, матусин пиріг.
Сльозина вдачі, ненька приголубить,
Чому так рідко, приїздиш доню?
Весь час у справах, від сліз витру губи,
Загляну в очі, поглажу долоню.
Три зірки в небі - маємо три доні,
Проблем достатньо, хворіють нерідко,
Немає помочі.Та дяка долі,
Справлялись вдвох, то ж й на душі легко.
Часто бувало, що папір та ручка,
Допомагали труднощі пережить,
До гуморесок шукала словечка,
Журби позбутись та всіх розвеселить.
***
Золоту осінь, стріла в сорок років,
Роки минулі - падіння і злети,
Біда ввірвалась, втрата найдорожчих,
Душа страждала, складала куплети,
Вони ж губились, посеред листочків…
Я пролистаю, лиш кілька штук назад,
Зоріє спогад…. золоте весілля,
Куйовдив вітер багряний листопад,
Рядки вітання…. святкове застілля.
*«Дорогие мама и папа,
Дорогие родители наши,
Вспомните как когда – то,
Уже пятьдесят лет спустя,
Вы повстречали друг друга,
Друг другу открыли сердца,
Не было видно вам свадьбы,
Ведь годы были не те,
Горько вам не кричали,
Лишь хлеб лежал на столе.
Но несмотря на невзгоды,
Трудностей не боясь,
Нас семерых породили,
Бога за нас просили,
Чтобы жило дитя.
И вот сегодня собрались,
Все за семейным столом,
Чтобы, от сердца поздравить,
Выпить за торжество.
Дорогие мама и папа,
Простите детей своїх,
Что, может не так сказали,
Иль чем - то, смогли огорчить.
Сердечно мы вас поздравляем,
Хотим одного пожелать
Как в золотой век собрались,
Собраться и в семьдесят пять!
1980г *
***
Роки минали… на скронях сивина,
Полоса чорна, змінилась на світлу,
Вже й наче рідна, добріша чужина,
І, як дитя, тішусь цьому світу.
Мої три доньки, як квіточки в полі,
Шляхи шукали, теж старанно вчились,
Щоб знайти щастя та жити на волі,
Їх рясні мрії, зерном розсипались.
Весняний вітер, сонце в піднебессі,
Сприяли долям на вік поєднатись,
Рушники в квітах. Весілля на часі,
Так рік за роком, ми ж лише пишались.
На світ родилося прекрасне дитя,
Радість земна, узрівши перші кроки,
Милих онуків, лепет; баба, дідя,
Придали сили на наступні роки,
Як ковток кисню, для повного щастя.
***
Вже за віконцем гасяться ліхтарі,
Палав світанок, допишу сторінку,
А чи й радіти, нині своїй порі?
Зустріла зрілість, не хочу спочинку.
Галас по хаті, семеро онучат,
Хай у достатку в життєвому вирі,
Не знають воїн та щасливі стократ,
Живуть довіку в радості і в мирі!
***
Літа мої, такі тихенько крались,
Смерть підкрадалась на віку три рази,
За молитвами, болі розчинились,
Знову я граюсь, з дітками, як завжди.
Незламну долю, вкотре возвеличу,
Дивлюсь до неба, читаю молитву,
Завше в надії, весноньку покличу,
Й тільки добра, усім на світі зичу.
Плекаю спокій, благодатну тишу,
Місячне сяйво, думки в інших світах,
Вірша рядочки, чи прозу напишу,
Ними живу, хоч я й в осінніх літах,
Любиме хобі, моє не залишу.
Як прожила? Це знає лиш Всевишній,
Писалась книга, це скарб мого життя,
Хто був зі мною й цей світ навколишній,
Дав душі вижити, бачить майбуття.
Зорі зникають, дарують новий день,
Ще в книзі маю, чистенькі сторінки,
Чи доля шанс, ще дасть й почую пісень?
Себе потішу, задзвенять знов струмки,
Стріну весну, продовжу писать книгу…
***
Моє життя, тут, на сторінках книги,
Усе прочитане, прожите мною,
Ніжно торкаюсь своєю рукою,
Змінюють колір, вже ледь жовтуваті,
Як поладнати в душі із собою,
А чи заплакать, чи та й заспівати?
Чи може й справді, краще знов писати.
Лютий 2020р (*-рос мовою.)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=865740
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 23.02.2020
автор: Ніна Незламна