Луна застигла в мареві космічнім...
Ти так бажав зірок, а що тепер?..
Там холодно і пусто... Тягне вічність
В п'янкі тенета, де простяг Етер
Важкі обійми... Без кінця циклічність.
І мертві тіні в образах химер
Блукають без мети та цілей, вічі
Їх повні самоти та сяйва сфер...
Ось цього ти бажав? Зізнайся, друже?..
Висот сповитих темрявою зір...
Прошу спинися! Я благаю! Ну ж бо,
Іще не пізно... Зіркою до гір
Лети високих і усе, що тужить,
Звільни на полі між троянд в папір!..
© Володимир Верста
Дата написання: 29.09.18
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=867968
Рубрика: Сонет, канцон, рондо
дата надходження 14.03.2020
автор: Володимир Верста