[i]Вір не вір, а не кажи: «брешеш».
Степан Руданський[/i]
Як Місяць виходить над дивним чужим Мангишлаком,
Ще можна почути, як плачуть далеко сичі;
Як пісня акина летить над розпеченим злаком
І давня легенда деінде лунає вночі
Про те, як з’явився колись у пісках Казахстану
Бунтар невиправний, художник і просто поет…
Вважав імператор, що там він писать перестане:
Не надто вподобав Микола тональність «сонет»…
Забрили в солдати… і в розквіті сил і потуги
Щоденною муштрою мусів займатись Тарас.
Лиш Небу відомо, якої не зніс він наруги,
Як важко страждав і за домом тужив весь той час.
Та Сонце зі сходу завжди повертало на захід,
І в снах неспокійних йому щебетав соловей.
Він жити навчився у диких степах між казахів,
А світ, як говориться, є не без добрих людей.
…Уже він малює у свого начальника в хаті –
Сім’ю його, звісно, та пензель в руках і папір!
І юна Катира – казашка, російською Катя,
Колись та й загляне, збудивши в душі його вир.
Вона в коменданта прислугою вдома робила:
Смішна щебетуха, хоч мова її і чудна.
Тож в серці Тараса вона льодовик розтопила
І крихітку щастя принести зуміла вона…
Непросто в засланні: вбивають і муштра, й погода,
Та час підійде – зацвіте навесні саксаул!
У буднях солдатських кохання – не просто пригода:
Лиш хвильку знайде, вже біжить у сусідній аул.
Кохану провідає й вдячність засвідчить родині.
Старійшини кличуть – то й з ними розмову веде:
Уміє сказати і правду донести людині,
Ще й віру вселити, що час колись кращий прийде!
І старці поважні його розуміли, і діти
Та й бачили добре, що він не звичайний солдат…
Тому й дозволяли йому до «Катрусі» ходити
Й не надто гнітив їх його православний обряд…
А він під вербою не раз обнімав свою милу,
(Під тою, що сам посадив, як приїхав туди)…
І чутка ходила – синів йому двох народила,
Та губляться в дюнах потомків поета сліди.
Піском поміж пальці відміряні роки злетіли,
Тараса рулади цикад провели за поріг.
Старійшини ж Катю в дорогу за ним не пустили:
Закон мусульманський на їхній землі переміг…
Гірким полином відболіло, а пам’ять лишилась:
Співають акини й до нині Поету пісні.
В граніті і мармурі постать його зупинилась,
А шана живе Кобзареві крізь ночі та дні:
За те, що «не каявся», якби життя не крутило,
За те, що не сходив під тиском з прямої стезі,
За щирість і правду, любов до землі, що вродила,
Казахи й тепер називають – Акин Таразі.
15.03.2020
__________
* Аки́н — поет, оповідач у казахського, киргизького та ін. народів.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=868149
Рубрика: Лірика
дата надходження 15.03.2020
автор: Salvador