Олександр Пушкін
Жив старий зі своєю старою
біля самого синього моря;
бідували у ветхій землянці
рівно тридцять та ще і три роки.
Дід ловив завше сіткою рибу,
а стара свою пряжу сукала.
Раз у море закинув він невід –
той вернувся з одним баговинням.
Сіті вдруге старий закидає –
ті вертають з травою морською.
Лише з третьої спроби у невід
упіймалась малесенька рибка,
вся лускою горить золотою.
Стала рибка журливо благати,
так, говіркою мовить людською:
«Відпусти мене, старче, до моря,
дам за себе безцінний я викуп,
відкуплюся вже чим забажаєш».
Здивувався старий, налякався –
тридцять літ і три роки рибалив,
а від риби не чув ще і слова.
Відпустив все ж він рибку злотаву
і промовив до неї ласкаво:
«Бог з тобою, красунечко рибко,
відкупного твого не потрібно;
йди здорова мерщій в синє море
і гуляй на широкім просторі!»
Повернувся тоді до старої,
розповів їй про чудо велике:
«Упіймалась сьогодні у невід
не проста, а із золота, рибка.
Говорила людськими словами,
відпусти у море молила
та бажання здійснити у відкуп
взагалі будь-яке обіцяла.
Не посмів з неї одкуп узяти,
відпустивши сердегу до моря».
Засварила мегера старого:
«Просторіка ти, тютя, дурило,
не зумів з неї викуп узяти!
Хоч ночов би у неї домігся,
бо свої розкололися навпіл».
Ось пішов він до синього моря,
бачить – плюскають хвилі у берег.
Став він кликати золото-рибку,
припливла і старого спитала:
«Що хотів би ти, сивий рибалко?»
Їй уклінно старик промовляє:
«Пожалій, государине рибко,
поганьбила злостива дружина,
не дає мені люта спокою:
їй новеньке потрібно корито,
бо своє вже навпі́л розкололось».
А у відповідь рибка злотава:
«Не журися, іди собі з Богом,
буде справне у неї корито».
Повернувся старий до старої –
в неї дійсно вже ночви новенькі.
Але лається більше дружина:
«Просторіка ти, телепень, дурень!
Попросив, недолугий, корито!
Чи ж багато у ньому ко́ри́сті?!
Повертайся негайно на місце,
поклонися і випроси хату –
це для рибки зовсім небагато».
Ось приходить до берега старець,
помутилося море блакитне.
Став він кликати золото-рибку,
припливла та і чемно спитала:
«Що хотів ти, рибалко старенький?
Їй у відповідь дідо з поклоном:
«Пожалій, государине рибко!
Ще сильніше стара пащекує,
не дає бідоласі спокою –
хату стерво старе вимагає».
А у відповідь рибка злотава:
«Не сумуй і прошкуй собі з Богом,
буде хата нова тобі й бабі».
Чимчикує старий до землянки,
та немає землянки і сліду –
перед ним мальовнича господа
з димарем із червоної цегли
ще й ворота з дубового тесу.
На причілку усілась газдиня
і старого чім світ проклинає.
«Просторіка ти, тютя, дурило!
Недалекий ти, випросив хату!
Повернися і рибці вклонися:
вже селянкою бути набридло,
стовповою дворянкою хочу».
Повертає старий знов на берег,
а до ніг йому котяться хвилі.
Став він кликати золото-рибку,
припливла та і тихо спитала:
«Що стряслося, похилий рибалко?»
Той у відповідь рибці уклінно:
«Ще сильніше лютує кобіта,
не дає бідоласі спокою –
вже селянкою бути набридло,
стовбове їй дворянство подайте».
А у відповідь золото-рибка:
«Не сумуй, повертай собі з Богом».
Як вернувся старий до дружини,
то палац він високий побачив.
Там на ганку лютує горгона
в тілогрійці із хутра ондатри,
а на маківці кичка парчева,
а на шиї коралі із перлів,
пальці рук у каблучках і перснях,
ноги взуті в червоні сап’янці.
Навкруги запопадливі слуги,
вона б’є їх, за чуба таскає.
Промовляє старий до старої:
«Добрий день, сановита дворянко!
Вдовольнилась душа твоя нині».
Та прикрикнула тільки гордячка
й на конюшню служити послала.
Ось неділя проходить і друга,
а стара ніби з’їхала з глузду:
знову шле чоловіка до рибки.
«Повертай до чарівної феї:
вже дворянкою жити набридло,
я царицею бути бажаю,
вільно править навколишнім людом».
Налякався старий, став благати:
Що ти, бабо, дурманом об’їлась?
Говорити, ступати не вмієш,
насмішиш своє царство і тільки».
Закипіла сердита старчиня,
по обличчю ударила діда.
«Як посмів ти перечити, смерде,
стовповій, благородній дворянці?!
Йди до моря і зви свою рибку,
а не підеш – заставлю насилу».
І поплівся старенький до моря,
набурмосилось море блакитне.
Став він кликати рибку злотаву,
припливла та і чемно спитала:
«Що хотів цього разу, дідусю?
Той у відповідь рибці з поклоном:
«Вже дворядкою бабі набридло,
захотіла царицею стати».
А у відповідь золото-рибка:
«Не сумуй, повертай собі з Богом!
Все гаразд, їй царицею бути».
Повернувся до баби старенький,
бачить царські розкішні палати.
В них гуляє його половина,
що царицею сіла на троні.
А дворяни з боярами служать,
наливають заморські напої;
на закуску їй пряник печатний,
навкруги неї грізна сторожа,
що сокири та шаблі тримає.
Як побачив старий, налякався!
Поклонився властительці в ноги
і промовив: «Добридень, царице!
Задоволена вже ти напевне».
Навіть погляду та пожаліла,
лиш прогнати подалі веліла.
Тут набігли бояри, дворяни
і старого у шию прогнали.
На додаток у дверях сторожа
ледь не вклала сокирами в ложе,
на шматки не посікши мілкі.
А народ над старим потішався –
істерично і довго сміявся:
«Так і треба, невдахо, тобі!
На майбутнє хай буде наука,
щоб не влазив у сани чужі!»
Тиждень, другий сум’яття триває,
але баба ще більше дуріє –
царедворцям велить чоловіка
розшукати й до неї подати.
Навіть погляду не дарувавши,
прохолодно до діда сказала:
«Повертайся і рибці вклонися,
вже не хочу царицею бути.
Володіти просторами моря
заманулося нині до болю.
Хочу жити в морському безмежжі,
в океані морської пучини
і щоб рибка немовби прислуга
особисто була на посилках».
Не посмів заперечити дідо,
навіть мовити слово незгоди,
а поплівся до синього моря,
відшукати із золота рибку…
Буря хижа над морем вирує,
підіймає розбурхані хвилі,
лютовієм страшним завиває…
Став він кликати рибку злотаву,
припливла та і чемно питає:
«Що потрібно тобі цього разу?
Той у відповідь низько схилився
і промовив за мить шанобливо:
«Пожалій, государине рибко!
Що тій бабі зробилось, не знаю –
їй царицею бути замало,
вже до моря кортить перебратись.
Хоче жити в морському безмежжі,
в океані морської пучини
і щоб ти їй немовби прислуга
особисто була на посилках».
Не промовила рибка і слова,
лиш хвостом по водиці плеснула
і пірнула у хвилі глибоко.
Довго відповідь ждав біля моря,
та нічого із того не вийшло…
Повернувся назад, до старої,
і побачив знайому землянку,
на порозі – карга у лахмітті,
перед нею ж – розколоті ночви!
P.S.
Цієї казки в чому суть
і де собака там зарита?
Не треба тут провидцем буть –
когось чигає те корито!..
16.03.2020
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=868282
Рубрика: Лірика
дата надходження 16.03.2020
автор: Олександр Мачула