Породивши кожну обурливу фразу,
Ми гордо збільшили міцність мембрани,
За якою знаходимо спокій щоразу
В нетрях негідного пам’яті стану.
А, буває, краще мовчати в обіймах,
Про нищівні аргументи забувши,
Відверті бажання маючи спільні,
Відкрити вуста, легені і душі.
Подумаєш зараз: на що вже я здатна…
Мабуть, я – теж про тебе так само -
В наших думках занадто приватно
Стало шторами те, що було парусами.
Та човен наш іще не розбитий,
Залишились десь-там заховані весла
Страшно рушити в море відкрите?
А що ж ще зробити, щоб віра воскресла?
У те , що не все вже втрачено нами,
Що через блукання в холодному морі,
Де тиснуть зловісні хмар амальгами
Ми ще разом побачимо зорі.
Колишніми ж нам не бути ніколи
У всіх суперечливих значеннях слова.
І як би підступно ми не хололи -
Між нами лишились... не тільки розмови…
© Олена Зінченко 22.03.2020
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=868950
Рубрика: Лірика
дата надходження 22.03.2020
автор: Zinthenko Olena