Шлях до Франції
Після того як наші, вже добре знайомі французи відвідали Україну взимку 1994 року, побачили і відчули особливості життя того періоду, а це був час шаленої інфляції та дефіциту, вони ще більше прив’язалися до нашого сина. Тож наступного літа вони, як і обіцяли, внесли малого в списки на поїздку до Франції. Ця ініціатива французької сторони почала набувати вигляду довгострокової програми по налагодженню взаємин між країнами на рівні родин. Люди, які вирішили приймати у своїх сім’ях українських дітей, організувалися у спільноту і власним коштом та на пожертви благодійників оплачували їх переліт. Це перший раз було складно щоб пройти цю всю бюрократичну процедуру. А потім цей механізм налагодився і в 1994 році вже сім’я Порас самостійно включила нашого сина в заявку на відвідання Франції влітку.
Під час цієї літньої поїздки теж траплялися цікаві історії і події. Слід сказати, що син став доволі відомою особою і французам імпонувало, що ним цікавляться родичі та сусіди, тож повсюди брали його з собою. Зрозуміло, що там без попередження в гості не ходять, тож про візити домовлялися заздалегідь. У Франції влаштовувати застілля не прийнято, але без якогось подарунка у вигляді набору «Лего» чи якогось трансформера для дитини, не обходилося.
У планах французів була також поїздка на Середземне море. Під час цієї поїздки десь біля Марселя у французів вкрали їх автомобіль Рено-19. Вкрали разом з усіма речами, які вони брали з собою на море. Та потерпілим у цій ситуації виявився і син, адже він взяв з собою щоб гратися усі подарунки. Французи вроді не дуже переймалися вкраденим автомобілем, так як він був застрахований, принаймні так вони запевняли. А для сина це була болісна втрата! Його слова нагадували епізод з кінофільму «Іван Васильович міняє професію», адже він перераховував, що особисто вкрали в нього, - Три набора «Лего», трансформери – два, кросівки… Якби там не було, але поїздка була зіпсована і це внесло певні корективи в ритм життя, адже добавилися клопоти з страхувальниками, проблеми з вибором та придбанням нового автомобіля, так як без власного транспорту жити там дуже некомфортно.
Тож цілковитою несподіванкою, після цього всього, було запрошення йому відвідати Францію ще й на Новий рік. Саме під час цієї поїздки французи озвучили через сина, що влітку вони запросять і організують поїздку до Франції вже нам. Ми слухали, що розповідав нам син, але в це якось не дуже вірилося, хоч і стало підставою для оформлення заграничних паспортів. Тож через якийсь час паспорти, які пахли фарбою і з тризубом на обкладинці, вже були в наших руках, а вже десь на початку червня на нашу адресу надійшов лист в якому було запрошення від французів відвідати Францію і два білети на автобус зі Львова на початок серпня. Отримане запрошення було обов’язкової умовою для відкриття візи.
А відкрити візу виявилося величезною проблемою. Окрім запрошення треба було ще зібрати безліч довідок з місця роботи, про санітарно епідеміологічне оточення, про фінансове забезпечення і т.п. Та навіть після цього попасти в посольство було неможливо, так як перед ним стояла величезна черга. Я в цій черзі опинився десь наприкінці другої сотні. Черга фіксувалася в зошиті, куди вносилося прізвище та ім’я і по-батькові. В воротах чергував міліціонер, який не контролював чергу, але пропускав відвідувачів орієнтуючись на ці записи. Поза чергою проходили громадяни Франції та особи з впливовими посвідченнями. А «чернь» місяцями вистоювала в цій черзі. Так як посольство в день приймало десь сім відвідувачів, то теоретично оформити візу до дня виїзду було можна. Та це теоретично, бо траплялися дні коли проходило один чи двоє. Я це зараз пояснюю тим, що в ці дні проходило оформлення якихось офіційних делегацій, художніх колективів чи спортивних команд.
Винайнявши житло поблизу і поварившись кілька днів в цій черзі стало зрозуміла робота механізму цього явища. Візу відкривали не раніше чим за два місяці до поїздки. Чергу ведуть і контролюють самі відвідувачі. Місцеві влаштували на черзі бізнес – записуючись, а потім продаючи місце в черзі. Вони приходили відмічались, а потім заявляли, що стоять в черзі для брата, свата чи сестри. Але їм часто так зловживати не давали, тож їм треба було чекати щоб змінилися люди які їх пам’ятали.
Жити два місяці в Києві і ходити відмічатися в мене змоги не було. Тож прийшлося впросити чоловіка в якого я переночував пару ночей зробити це за мене за певну плату. Залишивши йому номер телефону тещі я поїхав у Вінницю. Цей чоловік виявився дуже добросовісним і регулярно повідомляв про стан черги. Навідавшись через три тижні знову під посольство я побачив, що я ще навіть не перейшов сотню, що викликало вже тривогу. Просуваючись такими темпами можна і не встигнути до дати від’їзду. І тут мені відверто пофартило. Одна жінка, яка побачила, що не встигне відкрити візи до дня вильоту, передзвонила рідні у Францію і … прилетів француз та без черги, як французький громадянин, пройшов у посольство і без проблем відкрив візи для всієї сім’ї. Ось вона і подарувала мені свою чергу і я одразу опинився в тридцятці. Якби не ця жінка я й не знаю чи встиг би відкрити візу, а тридцятка вже вселяла оптимізм.
Десь через півтора тижня передзвонив киянин і сказав, що завтра я маю шанс потрапити в посольство. Десь в годин вісім ранку я вже був під посольством сьомим в черзі і згодом таки зайшов в середину. Проблем з документами при їх поданні та перевірці не виникло. Тільки ось не пам’ятаю, я отримав паспорти з візою того ж дня, чи видали талончик і за ними прийшлося їхати ще раз. Цей щасливий момент якось не закарбувався в пам’яті зовсім.
Для того, щоб зібрати нас усіх разом у Франції, наші французи включили в заявку на поїздку до Франції окрім сина ще й дочку. А після того , як була відома дата вильоту та повернення дітей, а перебувати у Франції вони мали рівно місяць, вони взяли нам білети на автобус. Вийшло так, що ми провели дітей, а потім з’їздили до них і повернулися з Франції та зустріли їх в Україні. Стратегічне планування, скажу вам!
Добиратися до Франції ми мали автобусом, який відправлявся зі Львова за маршрутом Львів – Реймс. Саме тут, в Реймсі у серпні 1049 року, дочка Руського князя Ярослава Мудрого — Анна Ярославна взяла шлюб з французьким королем Генріхом І. Після смерті чоловіка 1060 року Анна, по суті, стала королевою Франції, оскільки спадкоємцеві престолу Філіпу І на той час було всього 8 років. На багатьох документах збереглися підписи Анни слов'янською мовою, відомі, як найдавніші зразки давньоукраїнського письма. Їх оточують хрести, які ставили барони, вельможні васали Франції, бо були… неписьменними. Впродовж багатьох століть найголовнішим атрибутом у соборі, було написане кирилицею Євангеліє, привезене з Києва та подароване Анною майбутньому чоловікові, як посаг. Пишу про це, щоб нагадати про нашу славну і величну історію, яку Московія привласнює собі, знищуючи згадку про Україну і видає себе правонаступником та власницею усіх наших надбань.
Та, як на біду, загострилися мої болячки і то ж до такого стану, що коли я зійшов з автобуса у Франції, то французи напевно подумали, що я приїхав сюди померти.
Ну майже як у цьому виразі, - Побачити Париж і померти!
Задишка, аритмія, бронхоспазми… Кожен рух викликав приступ, як і мінімальне фізичне навантаження. Приїхавши поїздом до Львова, нам треба було дістатися міського району Сихів, звідки відправлявся автобус до Франції. Вийшовши з поїзда на перон і маючи багаж з чотирьох сумок ми почали рух до зупинки громадського транспорту. Не збереглося в пам’яті, чим ми на чому ми добралися до Сихова, а ось те як ми добігалися до зупинка, пам’ятаю дуже добре. Це відбувалося так. Дружина брала в руки дві сумки і йшла вперед по перону, а я залишався стояти біля двох інших. Пройшовши метрів з п'ятнадцять вона поставила їх на перон і почала повертатись за залишеними. Я в цей час починаю повільно йти їй назустріч до сумок, які вона залишила, тримаючи їх в полі зору. Дружина повертається до залишених позаду мене сумок і взявши їх доганяє мене і ми знову опиняємося разом біля сумок. І весь цей рух починається знову – дружина переносить сумки вперед і коли починає повертатися назад, я розпочинаю рух їй назустріч. І так добираємося до зупинки транспорту.
Я потім згадував це і подумав, що якби хтось вхопив ті сумки, то втік би з ними дуже легко, адже я бігти не міг зовсім, а дружина теж нічого не змогла б вдіяти. Та все обійшлося і на вокзалі і вже на цій автостанції. Невдовзі ми вже сиділи в автобусі французького перевізника і наша подорож почалася, чи то продовжилася. Водіями комфортного автобуса Неоплан були два французи. Та пізніше з’ясувалося, що один з водіїв жінка, хоч це спершу було важко зрозуміти. В неї були чоловічі риси лиця, фігура, коротка зачіска. Тобто нічого спільного з оспіваною французькою жіночністю та елегантністю.
Наша митниця запам’яталася лише тим, що коли вказавши в декларації дві тисячі доларів і подавши довідку з банку, що я їх зняв з рахунку, здивований митник лише перепитав, – Де ви працюєте? А справа була в тім, що дозволялося офіційно вивозити певну кількість доларів, якщо ти їх зняв зі свого банківського рахунку. Ось я цим і скористався. Офіційно відкрив рахунок, поклав туди долари, а на другий день зняв і отримав про це відповідну довідку. Тобто не треба нічого ховати в труси, тремтіти, що тебе перевірять. Більшість про це не знали, а митники з цього непогано користалися, бо зрозуміло, що без грошей не їхав ніхто.
Тільки переїхавши границю, одразу було зрозуміло, що це заграниця. Вузенькі смужки городів, чи то наділів, будинки не при дорозі, а подалі від неї, будівлі костелів найрізноманітнішої архітектури і дороги, такі ж двосторонні як і в нас, але з розміткою і без вибоїн.
Як водиться в кожній компанії завжди знайдеться якийсь чудак, якщо не сказати це слово через букву «м», якого невдовзі захочеться всім відгамселити. Він серед подорожуючих проявився невдовзі після перетину границі. Він сидів в другому чи третьому ряду за водієм. Спочатку не всі збагнули що відбувається, бо свої бажання він озвучував в пів голосу. Та потім почав голосніше і голосніше на «веліком і магучем», – Водитель! Остановитесь!
– Водитель! Ну, остановитесь!
– Ти что? Не понимаєш?
– Остановитесь! Мне надо!
– Ну, что за люди! Как ви не понимаете?
А водії дійсно не розуміли його криків та не звертали на них увагу. Та цього туриста мабуть, що добряче притиснуло і він репетував вже не своїм голосом. Пасажири почали його втихомирювати і радили сходити в туалет, який розміщався позаду автобуса біля запасного виходу. Та він не міг зрозуміти про який туалет йдеться і здивовано озирав салон. Він мабуть думав, що йому радять просто зробити свою справу в кінці салону, адже ніякої кабінки не бачив, як і вивіски. Тож він продовжував діставати водіїв. А водії і не думали зупинятися на обочині, адже це їм категорично заборонено! І коли крики перетворилися в істерику і він реально вже міг обхезатись, та й не тільки себе, хтось з попутчиків не витерпів і буквально за рукав притягнув його до туалету. І довго ж він звідти не показувався…
Маршрут був спланований так, що автобус зупинявся десь приблизно кожні триста кілометрів на заправках на хвилин двадцять. Водії і люди, які могли це собі позволити , пили каву, але більшість давилася домашніми бутербродами. І я теж! Не піднімалася рука витратити на якусь каву півтора чи два долари. Не так легко вони діставалися.
На цих же заправках можна було безкоштовно сходити в туалет. Ці польські вбиральні вигідно відрізнялися від наших своєю сантехнікою, чистотою, відсутністю запахів і наявністю мила ти теплої води. На першій заправці, де ми зупинилися, в туалеті були крани такої ж конструкції до якої ми звикли, вентильні. Тобто вони закручувалися. Та вже на інших вже були кульові крани-змішувачі з важелем, який піднімався вверх-вниз і вліво-вправо. Тобто крутити не було за що! І це поставило в ступор цього нашого попутчика. Він присідав, розглядав цей кран і не міг збагнути як з нього отримати воду. Довелося показати. Та ще більший ступор виник в нього вже на німецьких заправках у німецькому туалеті, які знову ж таки вигідно відрізнялися від польських. Тут було не просто чисто, а стерильно чисто! А крани були на фотоелементах. Тобто підставляєш руки і вода включається, не треба нічого торкатися. Я, вийшовши з кабінки, побачив як німець почав мити руки, тож одразу збагнув, що кран на фотоелементах. Фізика в межах шкільної програми. І тут знову показав себе у всій красі наш герой. Не побачивши на крані ручки в жодному вигляді, він почав шукати її навіть під умивальником, ставши на коліно. Якийсь «фріц» здивовано спостерігав за його діями і не міг второпати, що відбувається. Я сказав йому, що кран на фотоелементах, просто підстав під нього руки. Та де там! Він мабуть чув це слово вперше! Щоб привести його до тями, прийшлося бризнути на нього водою. Подіяло! Він перестав шукати маховичок чи ручку крана і я йому показав як включити цю кляту німецьку воду. Вже миючи руки він почав лаяти німців, ніби то вони були винні в його тупості.
Ось з такими пригодами ми добралися до польсько-німецького кордону. Незважаючи на шенгенську зону на цьому кордоні здійснювався паспортний контроль. Польський балакучий прикордонник зібрав від усіх пасажирів паспорти. Беручи наші паспорти він з непідробною радістю зауважив, що вони вже з українською символікою і приговорював польською, – Добже барзо! Добже барзо!
Через деякий час він повернувся щоб роздати паспорти. Повертаючи паспорт неодмінно промовляв, – Проше пана!
Повертаючи наші українські паспорти він почав ніби виправдовуватись за цю перевірку, але додав що це необхідно бо в автобусі є «людзі непевні, смуглі» і в підтвердження своїх слів розкрив паспорти чорношкірих хлопця та дівчини, які їхали з нами зі Львова. Я ніколи не задумувався над тим, як виглядає негр на світлині. А тут польський прикордонник, який відчув до нас певну симпатію, нам це показав. Я його почуття гумору оте «людзі непевні, смуглі» запам’ятав назавжди. На світлинах обличчя негра мало вигляд як чорний овал з білими прорізами очей. Як їх можна по цьому ідентифікувати?
А німецько-французьку границю ми проїхали і зрозуміли, що ми вже у Франції лише по написах населених пунктів. Такі ж автобани і постійна швидкість автобуса, що аж заколисує. В Реймсі ми ще з вікна автобуса побачили своїх дітей і наших французів та невдовзі після коротких обіймів вже їхали на північ Франції до нашої тимчасової домівки в містечку Гранде Сат. Француз вже був на новому автомобілі Рено Лагуна, яке він придбав взамін вкраденого. Відстань в триста кілометрів ми подолали десь за дві години, зробивши коротку зупинку в обладнаному для цього місці, яке з дороги зовсім не проглядалося. Я дивувався як на трасі обладнано місце для відпочинку і там є все! Туалет, майже операційна, жіночий, чоловічий і для людей на візках. Те що там миючі засоби і тепла вода, навіть говорити не варто. Дитячі майданчики з неймовірною кількістю атракціонів з перелазів, канатів, сіток, гойдалок. Телефони автомати для міжміського і міжнародного зв’язку, а в кабінках товстелезні телефонні довідники. Садові лавки і столи у чудовому стані. І все чисте, охайне. Не поламане і не пошарпане. Я дивився на це все і було боляче і ніяково за нас, за те середовище в якому живемо. Але попереду були нові відкриття, двадцять чотири дні у Франції і змога побачити не туристичні принади, а реальне життя французької родини.
04. 04. 2020 р. м. Вінниця
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=870735
Рубрика: Нарис
дата надходження 04.04.2020
автор: Мирослав Вересюк