Коли ми навпомацки й голі стрічали серпанки,
вологі від холоду ночі й тремтіння рідин,
і ти береглася від трилерів і кіберпанку,
а я не читав ще історії всіх поколінь,
усе було просто. Дощі проминали до ранку,
калюжі всихали, тварини скликали на гін…
Та якось Господь чи гнівився, чи голосно плакав,
і виключно Ноя навчив об’являть карантин.
Гуляв той лише зі своїми і тільки по парах,
закрив навіть гадів, не кажучи вже про тварин,
і дихати ми, як майбутній Чубай, забували,
і вчити, як зводити стіни й квадрати сторін.
Не знали нічого, крім сну у морській абісалі,
дивились, як риби зелені воюють за дно.
Співав іще хтось про веселі часи, що настали,
а риби про дно, наше дно, нам крутили кіно.
Ні, риби не вимруть, слизька бо й численна натура,
вони від повітря ніколи не знали снаги,
єдина біда для пихи і лускатої шкури,
що знову опустяться води й зійдуть береги.
Лежатимем тут, поки нам допоможе хто-небудь?
Надія на голуба з гілкою вабить в полон.
Але відтепер замість нього лише чорний лебідь –
і нафтові крила, і дзьоб повні дивних корон.
Він їх розкидає, як Бог, що відкручує крани,
як Одін, що жертвує оком для вивчення рун.
І хтось це назве по-кіношному, ковідіана,
а хтось підроблятиме на держзамовленні трун.
Ми бачили це, як оті, що чекали Титанік,
зриваючи маски, шукали твердині глибин…
…коли ми навпомацки й голі стрічали серпанок,
вологі від холоду ночі й тремтіння рідин.
(10.04.2020)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871619
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.04.2020
автор: Світлана Ткаченко