В мене вчора оселився недруг.
( Я не п’яний, і до сну молюсь).
Він забравсь в душі моєї нетрі –
Сват міністру, родич королю.
Він мені нашіптує лукаво:
« Не журись, які твої літа?
На любов ти точно маєш право,
Хоч би що не говорили там!»
Я йому: « Вона весняно-ніжна,
Я ж на себе в дзеркало плюю!»
А вражина знай своєї ріже:
« Йди і прямо зізнавайсь – Люблю!»
« Щоб сказала – цей нетяга-дядько
З головою перестав дружить?»
« Не хвилюйся, буде все в порядку,
Як розумна – то не забіжить
Ти ж таки положення, машина,
Та й кишеня завжди не пуста.
А вона – яке багатство нині?
Чорні брови та звабливий стан?»
Я йому про лірику, кохання…
Він мені: « Ти ж начебто поет?
Не дотумкав, що у цім змаганні
Будеш аж на корпус уперед?»
Я розсердивсь: « Ти чого бушуєш?
В мене діти і онуки вже!»
А нахаба мов зовсім не чує,
Ненастанно про своє стриже.
Прокидаюсь… В небі зорі світять…
Як його до себе допустив?!
І насниться ж отаке страхіття!
Чи не снилось? Господи, прости!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=872280
Рубрика: Лірика
дата надходження 16.04.2020
автор: Зелений Клин