Одного разу, я попала в село,
Це нас із подружкою, туди занесло,
Тут кажуть мешкає, баба знахарка,
Давненько жіночка – пенсіонерка,
Охороняє, село й всіх від лиха,
Ще називають її ворожиха.
Подружка після похорону мами,
Спати, на жаль, не могла ночами,
Тож запросила, із нею сходити,
Я не зуміла інак поступити.
Вздовж річки стежка, крива в сухій траві,
Йдем наче, в яму, моторошно мені,
Вздріла попереду дуб – охоронець,
А біля нього, у землі камінець,
Мов підпирає маленьку хатину,
Її ледь видно за низеньким тином,
А дуб крислатий, гілля, аж до низу,
Попід віконця, стоять купи хмизу.
І на подвір`ї, молоденьке теля,
Ще якась жінка пригортає маля,
Воно ж маленьке, ледь держить голівку,
Підняло очі… то ж вздріла ластівку,
Там над дверима гніздечко. А стріха,
То, певно захист від вітру, як дмуха,
Від дощу мабуть, немов парасолька,
Щоб не попала, жодненька крапелька.
Я дивувалась, цій маленькій хатці,
Біленька, славна. Кіт сидів на лавці,
Так умивався, старанно, уміло,
Ні, не боявся, роздивлявся сміло.
Скрипнули двері, на порозі бабця,
Ледь посміхнулась,- А ви взяли яйця?
З малюком жінка, кивнула привітно,
У очах бачу, надію і світло.
На вид старенька, немочна, худенька,
Мов та берізка, згорблена, низенька.
-І ви заходьте, секретів не маю,
До нас хитренько, -Так краще вважаю.
І ми за жінкою йдемо до хати,
Я намагалась, цікавість сховати.
Так пах чебрець, вмить огорнуло теплом,
Нас запросила, присісти за столом,
Жінку із сином навпроти ікони,
Вона ж не в поспіх робила поклони,
Й слова молитви чуть,їх я не знала,
На душі тепло, ледь не задрімала.
Щось шепотіла жінці й взяла маля,
На стіл поклала і благословляє,
Вже сама хреститься, та й до малого,
Мацала тіло й рушника вогкого,
Приклала зверху й пальцями давила,
З чола злизала, а потім губами,
Усіх торкалася його кінцівок,
Раптово різко, поклала на бочок,
Й гучно сказала,- Зараз він заплаче,
Це не біда, тож йому буде краще.
Чомусь взяв страх, аж похололи руки,
Ой, наш Всевишній, за що ж такі муки?
Миттєво ручку, так різко підняла,
Малий заплакав, я сльози спиняла,
Бабця, всміхнувшись, - То вивих ключиці,
До жінки каже, - Тепер ти дай йому циці.
Вже до груді, чмока, аж чоло змокріло,
Всміхнулась бабця,- Ну от - гарне діло,
Ми потішались, герой, наш хлопчисько,
До жінки бабця,- Спатиме Василько,
Побачиш нині. Й свічку запалила,
Яйцем качала, воду в стакан влила
Туди й жбурнула, розбила яйце,
- Не журись люба, ну от тепер і все.
Ледь підморгнула й до мене тихенько,
-Візьми відерце, тут вода близенько,
Носити важко, давно живу одна,
Того здоров`я шкода та й вже нема.
Я їй кивнула, на це дала згоду,
Вона услід,- Ти зверни до городу,
І там побачиш, по стежці криницю,
Та не соромся, посмакуй водицю,
Вона ж цілюща, все життя її п`ю,
Вже дев`яносто літ, бачиш я жию.
Й взяла за руку,- Ти будеш щаслива,
Себе образить, не дай, будь смілива!
В душі відчула тепло до самих ніг,
Чомусь зневіра, мене розбирав сміх,
Я до обличчя гаряче відчула,
Щоки пашіли. Жіночка гукнула,
- Чуй, зачекай й мені треба води,
Підемо разом, не спіши, зажди!
Малого лишила, прямо на ліжку,
Кинула погляд, я на подружку,
Тож так злякалась, кліпала очима,
Нас охрестила, бабця за плечима,
Мені тривожно, одну лишили,
Але ми рушили,все ж поспішили.
Стара криниця, справді дивина,
Вода холодна, чиста, джерельна,
Смак наче солод, десь сила взялася,
Жіночка тихо, аж засміялася,-
Поглянь, а в мене, покращився настрій,
Завдяки бабці, бач, оцій примудрій,
А як говорить, все робить знахарка,
Ти теж помітила, як справно торка,
Й перевертала маля так уміло,
Боялась я, під серцем защеміло.
Ми повернулися, вже до хатинки,
Старенька саме, потушила свічку,
Ну от і добре, то ж сили набрались,
Дружно у відповідь, їй посміхались.
-Ну от дівчатка, вертайтесь із Богом!
Ми їй дякували, вже й за порогом,
Та з нас грошей, чомусь вона не взяла,
Подружка хустку із сумки витягла,
Й легко поклала на плечі старенькій,
-Рада хустиночці, завжди будь якій,
Тихо сказала і просльозилася,
Мов у поклоні, ледь похилилася,
-Та знайте ж ви, я ж не ворожиха,
Як люди кажуть,то ж не зроблю лиха,
Це мені Бог, дав дар, руки чутливі,
Я відчуваю де і який вивих,
І у свічках, гадаю нема біди,
Й у молитвах спасіння від Іуди.
Перехрестила і ми раді пішли,
Знов не маленький, той шлях покоряли,
Вузенька стежка і сонце яскраве,
Чомусь здавалося вже більш ласкаве.
Мовчки пішли, все при своїх роздумах,
Лише все ж часом, всіх минали комах.
Та вже й роздвоїлася наша стежка,
-Як вам дівчата, оця знахарка?
Жінка з дитям, раптово запитала,
-Моя бабуся її добре знала,
Під час війни, по селах повитуха,
Колись мені, хвалилася свекруха.
-Ви не на потяг? Я запитала
Вона маленького пригортала
А він, так спав, ну немов янгеля
Неначе, після слів хрестителя.
Мені йти, іще три кілометри
В селі навіть немає медсестри
Тож й ходимо до цієї бабці
Ніколи не відмовить в помочі.
Розпрощались, тож ми поспішали
Живемо так, мабуть би й не знали
Що на світі, ще є добрі люди
Що сказати, просто роблять чудо
Я не витримала й до подружки
А, що ти, почула від ворожки?
Та мені, сказала ходить до храму,
До сорока днів поминати маму,
Про себе із нею, щоб спілкуватись,
Дала пораду – треба сповідатись.
Та розказала, минуться чорні дні,
І геть десь зникнуть, всі ночі бентежні.
Та враз почули сигнал електрички,
І ми із подругою, мов сестрички,
З веселим настроєм, вдвох повертались,
Тільки на краще, вдома сподівались.
Всі слова знахарки вселяють віру,
Не раз згадали, ту усмішку щиру,
Життю радіймо і кожному ранку.
1980р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=872718
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.04.2020
автор: Ніна Незламна