...я розпочну нове життя. Обіцяю собі це після кожної новорічної ночі. Цього разу по-чесному. Куплю кактус, бегонію, афеландру, гібіскус, а краще монстеру. Регулярно поливатиму, протиратиму листя.
Влітку повезу її в екзотичну Бразилію до далеких родичів. Приємний бриз обвіватиме обличчя, за бортом хвилі вихлюпуватимуть ямайське регі.
«Чому регі? Куди ти мене везеш?», – стривожено питатиме мене монстера, здригаючись до глибини коріння. А я зі сміхом бризну на неї океанською водою, аби вона заспокоїлася й відчула, що бразильські береги вже близько.
Діставшись землі, станцюємо самбу і попрощаємося, пообіцявши писати один одному листи.
Після повернення в Україну спечу великий вишневий торт і запрошу на чай найкрасивішу дівчину міста, в якому живу. Розповідатиму їй про монстеру, яка чекає мене сильніше, аніж троянда Маленького Принца. Під час моєї розповіді очі дівчини мінятимуть колір, ніби трава в пори року.
«А на прощання ми пообіцяли писати один одному листи», – скажу я, допиваючи чай із бузкової чашки. В її зіницях зблисне зелена каламуть річкового дна, вона гречно подякує за частування і, змахнувши хвостом, стрибне русалкою у підземні міські води.
Я навіть не запитаю, як звати й де її шукати. «Чуєш, ти інакший. У нас різні погляди на життя. В нас різні життя», – тільки лунатиме в мене у вухах голос дівчини.
Відкоркую запітнілу від холоду пляшку червоного вина, яку готував на вечір, налию в чашки. «За твоє здоров'я, мала!», – вигукну, почаркувавшись своєю чашкою з її і спорожнивши обидві.
Почну писати вірші. Стиратиму з паперу винні сльози, викреслюватиму слова в пошуках потрібного. В двері стукатимуть мільйони знайомців і незнайомців, яким я пафосно гукатиму: «Хай вам грець! Та майте ж терпець!».
Далі візьму гітару й награватиму мелодію з улюбленого фільму (дідько! я вмію грати на гітарі?!). Здригнуся, побачивши поряд зеленооку русалку, котра виграватиме на бандурі ту ж саму композицію. Зловлю медузну посмішку і вдихну запах розкішного русалчиного волосся, що тягнутиметься з річкових водоростей.
З неба, наче музика, на нас падатимуть густі водоспади. Ми зливатимемося в єдиній течії, яка змиватиме все на своєму шляху. Її руки торкнуться моїх, і я відчую закоханість у кожну її струну.
Коли закінчиться карантин, я в цілковитій ранковій тиші сидітиму з пляшкою холодного червоного вина на березі річки й дивитимуся, як на тому боці сходитиме сонце.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=872732
Рубрика: Лірика
дата надходження 20.04.2020
автор: Ноїв Ковчег