ЇЇ ДІТИ
Колись вони повернуться!
Вона дочекається їх...
Колись діти прийдуть.
Вирвуть бур’ян.
Знімуть з грудей камені.
Важезні.
Вона чекатиме їх...
Чекатиме...
Чекатиме...
Кати били... а вона плакала...
Кати ганьбили... а вона плакала...
Кати з градів гатили... а вона плакала...
Її СИНИ втирали їй сльози своїми руками.
Притискали до грудей, шкодуючи.
Цілували грудочку найсвященнішої.
І самовіддано йшли за неї.
На смерть...
Бо кати бездушні...
Її СИНИ!
Її Маківки падали додолу.
Встеляли її своїм багрянцем...
Задихались від болю!
Бігли на ворога.
НЕНЕ!..
НЕНЕЧКО!...
НЕ...НЕ...
Колись вони повернуться...
На землю.
Весною і літом цвістимуть.
Маками... рубіновими...
Довитимуться у море-височінь
Небесно-лазурову.
А їх очі голубі та сині усміхатимуться їй.
Барвінком.
Волошками.
Петровими батогами.
Чомусь вона завжди думала, що янголи мають голубі очі...
Вони усміхаються на небі.
І тоді, в полях, між маками горять їх ніжні люблячі очі...
Вона вмиє їх ніжки-стеблинки росами!
Погладить ручки-листочки живим вітерцем.
Поцілує сонечком їх голівоньки!
СИНИ!..
МАЛЕНЯТА!..
СИНОЧКИ МОЇ!..
Колись діти її дітей повернуться...
Заберуть ті камені!
Розіб’ють брилу.
Оброблять чорноземи!
І посіють жито.
Житечко!
Життя!
© Мавка Клеванська (Ірина Громик),
15.04.2020р.,
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=873811
Рубрика: Лірика
дата надходження 28.04.2020
автор: Мавка Клеванська