То по ріллі, то все по криці
своїх прапрадідів німих,
під вереск чорних серпокрильців,
де йшли вони, – йдемо і ми.
І я, із урвища, мов щурик,
на манівці хиткі, курні
з гніздища випурхнув, зіщуривсь,
стерно шукаючи в стерні.
На сонце мружачись, спроквола
пірнув у синю далечінь,
туди, де зір манила воля,
де ще не всі – удавачі.
В полях, обабоки серпами
жінки стинали врожаї.
Крильми хусток світила пам'ять.
Тьмяніли лиця і жалі.
Серпанок, вистиглий над Бугом,
сповив у сутінки гарман.
А вітер в небо бив, як в бубон,
пісні насвисвистував громам.
Сюрчав у ніч неспішний серпень
на серпик місяця в імлі.
Я ж – розтинав повітря сперте,
над виднокружжям степу млів.
А місяць вів упертий відлік.
Із дня у день, із року в рік.
А вітер в бубон бив навідліг
і хмари гнав, немов корів.
Знов день (гуцул сказав би "айно!",
моє завидівиши село).
А стиглий степ шумів комбайном.
Рясніли вигони зелом.
В завислій спеці дзизне муха.
Здійме чорнозем вихорець –
вже люльку видиму роздмухав
верткий невидимий курець.
А над криницею, навхильці, –
предогов'язий журавель.
А наді мною – серпокрильці.
А піді мною – Буг реве.
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=874822
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.05.2020
автор: Олександр Обрій