Колись я вдарив дзеркало в лице…
На срібний град розсипалася совість.
Та згадка не померкнула про це –
в долоню в’їлася іржею крові.
А груди краяв докір – гострий ніж.
А крик застиг свинцем жалю облитий.
По злих скляних осколках босоніж
душа була рокована ходити…
І раптом – ти… і дивом, з усіх див,
твої правдиві очі голубіють.
Та, їх кохаючи, дивитись в них не смію:
в них бачу дзеркало, яке розбив.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875723
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.05.2020
автор: Анатолій Костенюк