Із сивини задимлених століть
Незримі крила пам’ять напинають
Про Русь, оту єдину на Землі,
Ізвідки рід мій витік починає.
Ту Русь, де поряд зло жило й добро,
Що віру свою мала і Енеїв,
Де сивий і старий, як світ, Дніпро
Хрещеним батьком став тоді для неї.
Не рік, не два цим землям – тисячі…
Колись на всю Європу Русь гриміла!
Князі її – культури сіячі,
Господарі і воєводи вмілі.
Це усвідомлюю і гордість груди рве
За край моїх прапраотців далеких.
Давно життя у цім краю нове,
Та кличе мене пам’ять, мов лелеку,
В минуле, щоб дізнатись, ким були
Оті, чий код ношу і зберігаю.
Мо’, через нього так мені болить
Війна на сході й серце навпіл крає?
Травневий день в бузковому вінку
Мене також, як завше, не чарує –
Болить, яку ж то ношу нелегку
Матуся має, котра ще горює
За тим, кого утратила в війні.
І сумнів обпіка: чи ж не даремно?
Так, на її життєвім полотні
Глибокі рани від подій буремних.
10.05.2020.
Ганна Верес (Демиденко).
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876064
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.05.2020
автор: Ганна Верес