І
Лечу, хоча і не світає,
і не минає темнота...
Стовпи Тарасові шукаю,
бо Україна ще не та.
Не та, яку хотів узріти
він із Чернечої гори...
Не перевернуті на літо
її природні кольори.
Хоча, неначе, [i]ще не вмерла... [/i]
Он – синє небо... врожаї...
але на сході – ніби пекло...
чума винищує її.
Торгує нею кожне рило
і забуває Заповіт.
Московії чадне кадило
окурює лукавий рід.
Суди купують олігархи,
а голомозе їде дахом...
отара мекає ціну...
і доять наймити війну...
Агонізуючі монархи
готують «рашеську весну».
ІІ
[i]Дивлюся.[/i].. і своїх не бачу –
одні кацапи... а хохли –
на заході... Які ледачі!
Такими і діди були.
Мігруючі аристократи
мотаються туди-сюди...
усе лишають окупанту,
аби подалі від орди.
Ум уповає на удачу,
аби онуки ожили,
а нашу безхребетну клячу
шматують виродки-орли.
Мутує нація корони –
нагулює імунітет.
Курують юди і гордони
осоловілий Інтернет.
Чекає неня Вашингтона,
а їй потрібен Піночет.
ІІІ
Дивлюся, наче і [i]світає, [/i]
але душа не відлітає...
[i]Нема нікого. Тільки я[/i]
товчуся у хатині скраю...
В моїй землі – чужого раю
шукає братія моя.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876731
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.05.2020
автор: I.Teрен