[i]І[/i]
Всі, кому я винен – у Союзі.
Не вертаю на свої круги,
та і досі віддаю борги...
У минуле еміґрують друзі,
що не хочу, маю по заслузі,
що бажаю, додає снаги.
Зайвого нічого не мудрую.
Як опікся – на холодне дую.
Щирістю усі ми на виду,
та аби не горювати всує,
битою дорогою іду я,
поки ще усе-таки іду.
[i]ІІ[/i]
Не метаю бісеру нікому.
Чим багатий, тим і воздаю.
Помагаю бачити сліпому
душу непомічену мою.
Багатію на слова подяки.
Не біднію, як минає день.
Не поїду, як нема коняки...
Не співаю, як не до пісень.
Іноді буксує колимага...
Чумакую, поки сили є,
і моя велика перевага,
що зозуля ще роки кує.
І нічого, що іду до краю,
що юрма наразі оминає
і прозоре слово, і пісні
і у білі, і у чорні дні...
я усе одно недочуваю,
що співають оди не мені.
[i]ІІІ[/i]
Хай собі радіють антиподи,
маючи об'ємні тиражі.
Чорні душі все одно чужі.
Хоч усі ми, ніби, із народу,
не люблю лукавої породи
з фізією щирої душі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877403
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.05.2020
автор: I.Teрен